Дмитро Кисельов залишається однією з найпомітніших постатей російського державного телебачення вже більше десяти років. Як генеральний директор міжнародного інформаційного агентства «Росія сьогодні» з грудня 2013 року та постійний ведучий недільної аналітичної програми «Вісті тижня» на каналі «Росія-1», він щотижня звертається до багатомільйонної аудиторії з коментарями про внутрішню та зовнішню політику. Його голос звучить у контексті, де медіа виконують чітко визначену державну функцію — пояснювати події з позиції офіційної лінії.
Шлях Кисельова включає ранню роботу в зарубіжних редакціях радянського радіо, кореспондентську діяльність у Європі, а також яскравий період на українському телебаченні. У 2000–2006 роках він очолював інформаційну службу телеканалу ICTV у Києві, запускав проект «Факти» та вів авторські програми. Цей етап дав йому практичний досвід роботи в іншому інформаційному середовищі, яке пізніше стало частиною складних відносин між двома країнами. Після повернення до Росії кар’єра стрімко пішла вгору: заступник гендиректора ВДТРК, а з 2013 року — керівник великого медіа-холдингу, створеного на базі колишнього РІА «Новости».
Особисті та професійні повороти Кисельова відображають ширші процеси в пострадянському медіа-просторі. Від програм, що частково фінансувалися європейськими структурами в 1990-х, до публічних заяв, які отримали прізвисько «радіоактивний попіл», його риторика еволюціонувала разом із загальним вектором російських державних ЗМІ. Санкції з боку України, ЄС, США та інших країн, а також конфіскація активів у 2024 році Вищим антикорупційним судом України зробили його постать символом інформаційного протистояння. Ця стаття пропонує детальний розгляд біографії, ключових етапів кар’єри та контексту, в якому формувався один із найвпливовіших російських телеведучих.
Ранні роки та освіта: основа майбутньої кар’єри
Народився Дмитро Костянтинович Кисельов 26 квітня 1954 року в Москві. Батько походив із тамбовських селян, служив у кавалерії в Києві в 1937 році. Мати, Аріадна Миколаївна, закінчила Московський інженерно-будівельний інститут із червоним дипломом і працювала вчителькою. Дід по материнській лінії, Микола Іванович Несмачний, родом із Західної України, був підполковником імператорської армії, начальником інженерних служб у штабі генерала Брусилова; у 1939 році його репресували як «польського шпигуна» і він загинув у таборі під Магаданом, пізніше реабілітований посмертно.
Дитинство пройшло в музичному середовищі — Кисельов закінчив музичну школу по класу класичної гітари. Навчався у французькій спеціалізованій школі та Московському медичному училищі № 6 за фахом санітар. У 1973 році вступив до Ленінградського державного університету на відділення скандинавської філології філологічного факультету, який закінчив у 1978 році. Володіння норвезькою, шведською, англійською та французькою мовами стало серйозною перевагою для подальшої роботи з іноземними аудиторіями.
Після університету Кисельов почав працювати на Центральному радіомовленні на зарубіжні країни Держтелерадіо СРСР — спочатку в норвезькій, потім у польській редакціях. Це був період, коли радянське радіо прагнуло формувати позитивний образ країни за кордоном через культурні та інформаційні програми. Такий старт дав майбутньому телеведучому навички роботи з текстом, перекладу та розуміння специфіки іноземної аудиторії.
Перші кроки на телебаченні та європейський вектор
Наприкінці 1980-х Кисельов перейшов на Центральне телебачення СРСР. У 1988 році став кореспондентом програми «Час», а в 1989–1991 роках вів інформаційну програму «Телевізійна служба новин» на Першій програмі. Він готував документальні стрічки про Андрія Сахарова, перші сто днів Горбачова та Єльцина. У 1990 році відмовився зачитувати заздалегідь підготовлений текст про події у Вільнюсі, що призвело до тимчасового відсторонення від інформаційних програм.
У 1990-х Кисельов співпрацював із німецькими каналами ARD та RTL, японською NHK. У 1994–1997 роках вів програму «Вікно в Європу», яку частково фінансували європейські структури для підтримки демократичних інститутів у Росії. Цей період часто згадують як час, коли журналіст демонстрував інтерес до європейських цінностей та стандартів журналістики. Паралельно він працював на російських каналах: вів нічний випуск новин на Першому каналі, а з березня 1995 року — ток-шоу «Година пік».
У 1997 році заснував власну компанію з виробництва телевізійних проектів. Вів ток-шоу «Національний інтерес» на різних каналах, у тому числі на REN-TV, РТР та ТВЦ. Ці передачі вже тоді відрізнялися жорсткою аналітикою та чіткою авторською позицією. У 2003 році Кисельов отримав серйозну травму на мотокросі — розрив двох зв’язок коліна, кілька операцій і рік на милицях. Цей епізод тимчасово уповільнив темп, але не зупинив кар’єру.
Період роботи в Україні: ICTV, «Факти» та політичні вибори
У 2000 році Кисельов переїхав до Києва і очолив інформаційну службу телеканалу ICTV, що належав Віктору Пінчуку. Він став головним редактором та ведучим проекту «Факти», а також авторської програми «Детально з Дмитром Кисельовим». За цей час канал запустив кілька успішних форматів, а Кисельов активно коментував події в країні.
Під час президентських виборів 2004 року він підтримував Віктора Януковича. Після другого туру та початку Помаранчевої революції журналісти ICTV на внутрішній нараді висловили недовіру керівництву новинної служби за нібито спотворення інформації. 29 листопада 2004 року Кисельова відсторонили від посади керівника, хоча сам він пізніше стверджував, що продовжив працювати до закінчення контракту в березні 2006 року. У пізніших інтерв’ю він описував цей період як «яскраві роки» і критикував дії опозиції, вважаючи, що вона підірвала інститути держави ще до приходу до влади Віктора Ющенка.
Після перемоги Ющенка Кисельов залишився в Україні ще на рік. У 2010 році в інтерв’ю він згадував складні ефіри, пов’язані з отруєнням Ющенка, та заперечував звинувачення на свою адресу. Цей український досвід дав йому знання локального контексту, мови публічної дискусії та розуміння внутрішніх розколів, які пізніше стали частиною його риторики щодо України.
Повернення до Росії та стрімкий кар’єрний зліт
Після України Кисельов остаточно закріпився на російському телебаченні. З 2005 року вів «Вісті+» та «Детально з Дмитром Кисельовим» на каналі «Росія». У 2006–2008 роках був співведучим вечірнього випуску новин разом із Марією Сіттель. З серпня 2008 по серпень 2012 року обіймав посаду заступника генерального директора ВДТРК.
У 2012 році почав вести програму «Історичний процес», а з вересня того ж року — «Вісті тижня». Формат поєднує огляд головних подій тижня з авторським коментарем, гострими оцінками та візуальними матеріалами. Програма швидко стала однією з найрейтинговіших на російському ТБ.
9 грудня 2013 року указом президента Володимира Путіна Кисельова призначили генеральним директором новоствореного Міжнародного інформаційного агентства «Росія сьогодні». Агентство об’єднало ресурси колишнього РІА «Новости» та низку інших проектів. Основне завдання — формування позитивного образу Росії за кордоном та оперативне реагування на міжнародні події. У цій ролі Кисельов координує роботу великої команди журналістів, кореспондентів та редакторів.
Риторика, публічні заяви та вплив на аудиторію
Стиль Кисельова відрізняється чіткістю формулювань, використанням сильних образів та прямою адресацією до глядача. Програма «Вісті тижня» часто містить розгорнуті монологи, де події подаються через призму геополітичного протистояння. Після 2014 року риторика стала жорсткішою: Кисельов публічно підтримував приєднання Криму, критикував Євромайдан як «антиконституційний переворот» та використовував терміни на кшталт «нацисти» щодо окремих українських сил.
Саме в цей період з’явилася фраза, яка закріпила за ним прізвисько «співець радіоактивного попелу». У прямих ефірах він неодноразово попереджав західні країни про наслідки втручання у справи Росії та України, використовуючи образи ядерного конфлікту. Такі заяви викликали широку реакцію як у Росії, так і за її межами, ставши частиною інформаційної кампанії.
Кисельов також коментував внутрішньоросійські теми — від історії до соціальних питань. У 2019 році він висловлювався про необхідність зменшення кількості пам’ятників Леніну, а в 2020 році пропонував встановлювати монументи діячам Білого руху для «різноманіття історичної пам’яті». Його виступи часто стають приводом для обговорень у соціальних мережах та експертному середовищі.
Особисте життя та сімейні історії
Кисельов був одружений кілька разів — за різними даними, шість або сім шлюбів. Остання дружина — Марія, у них двоє спільних дітей: син Костянтин та донька Варвара. Є син Гліб від попереднього шлюбу. Старший брат емігрував із СРСР у 1980-х і живе в США. Племінник Сергій Кисельов, громадянин Німеччини, у 2014 році брав участь у бойових діях на Донбасі на боці самопроголошених республік, дослужився до заступника командира взводу. У 2019 році суд у Мюнхені засудив його до двох років і трьох місяців позбавлення волі.
У Коктебелі (окупований Крим) Кисельов має дачу, будівництво та реконструкція якої супроводжувалися скандалами. У 2018 році місцева газета опублікувала статтю про особняк, після чого автора звільнили, а наклад вилучили. Архітектор, який брав участь у реконструкції, виграв суд і стягнув з телеведучого понад 2,5 мільйона рублів. У вересні 2022 року на території дачі спалили два автомобілі.
Ці історії додають особистого виміру до публічного образу людини, яка десятиліттями формує інформаційний порядок денний для мільйонів.
Санкції, активи та поточний статус
З 2014 року Кисельов перебуває під персональними санкціями ЄС за підтримку дій Росії щодо України. Пізніше санкції запровадили Канада, Швейцарія, Австралія, США та інші країни. Україна внесла його до списку осіб, які загрожують національній безпеці, а 7 січня 2023 року РНБО застосувала санкції. У березні 2024 року Вищий антикорупційний суд України конфіскував активи Кисельова на користь держави.
Попри санкції, Кисельов продовжує вести «Вісті тижня» та керувати «Росія сьогодні». У 2025 році він коментував рішення Міжнародного олімпійського комітету та інші міжнародні теми. Станом на 2026 рік його позиція в російській медіа-системі залишається стабільною — він один із небагатьох ведучих, хто зберігає щотижневий авторський формат на федеральному каналі.
Кар’єра Дмитра Кисельова демонструє, як талановитий журналіст із досвідом роботи в різних країнах та редакціях може стати частиною державної інформаційної машини. Його український період, європейські контакти 1990-х та подальша трансформація створюють складну, багатошарову історію, яка продовжує викликати інтерес дослідників медіа, істориків та всіх, хто намагається зрозуміти механізми формування публічної думки в сучасній Росії.
