Римський статут: фундамент міжнародної кримінальної юстиції та шлях України до нього

Римський статут — це міжнародний договір, ухвалений 17 липня 1998 року в Римі, який заснував постійний Міжнародний кримінальний суд у Гаазі. Він набрав чинності 1 липня 2002 року після ратифікації шістдесятьма державами і визначає юрисдикцію Суду щодо геноциду, злочинів проти людяності, воєнних злочинів та злочину агресії.

Статут працює за принципом комплементарності: Суд втручається лише тоді, коли національні органи не бажають або не можуть ефективно розслідувати і карати найтяжчі злочини. Станом на 2026 рік його учасницями є 125 держав, а Україна стала повноправною стороною з 1 січня 2025 року після ратифікації у серпні 2024-го.

Документ не лише створює суд, а й встановлює правила розслідування, захисту жертв, співпраці держав і виконання вироків. Саме він став відповіддю міжнародної спільноти на безкарність після злочинів XX століття.

Історичні витоки та шлях до ухвалення

Ідея постійного міжнародного кримінального суду визрівала десятиліттями. Після Першої світової війни вже лунали заклики притягнути до відповідальності осіб, винних у масових злочинах, але політична воля була слабкою. Нюрнберзький і Токійський трибунали після Другої світової війни стали прецедентом, однак залишалися ad hoc-структурами, створеними переможцями. У 1948 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила Конвенцію про запобігання злочину геноциду, а згодом почала розглядати створення постійного суду. Проте холодна війна заморозила процес майже на півстоліття.

Лише у 1990-х роках, після жахів у колишній Югославії та Руанді, процес прискорився. Міжнародні трибунали ad hoc знову довели потребу в постійній інституції. Дипломатична конференція в Римі тривала з 15 червня по 17 липня 1998 року. 120 держав проголосували «за», сім — «проти» (серед них США, Китай, Ізраїль, Ірак), 21 утрималася. Текст Статуту складається з преамбули та тринадцяти частин, які детально регламентують усе — від визначення злочинів до виконання вироків.

У нашій практиці часто бачимо, як цей документ порівнюють із живим організмом: він змінювався через поправки. Найважливіша — Кампальська 2010 року, яка активувала юрисдикцію щодо злочину агресії. Подальші зміни розширили перелік воєнних злочинів, зокрема використання біологічної зброї, лазерної зброї, що сліпить, і навмисне створення голоду серед цивільних у неміжнародних конфліктах. Станом на 2026 рік ці поправки вже ратифіковані значною частиною держав-учасниць.

Практичний нюанс: Статут не має зворотної сили. Суд може розглядати лише злочини, вчинені після 1 липня 2002 року (або після набрання чинності для конкретної держави). Це захищає від політичних зловживань, але водночас залишає багато історичних злочинів поза межами його досяжності.

Юрисдикція та чотири основні злочини

Римський статут чітко обмежує юрисдикцію Суду чотирма категоріями найтяжчих злочинів. Геноцид — це дії, спрямовані на повне або часткове знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи. Злочини проти людяності охоплюють масові вбивства, тортури, зґвалтування, переслідування, примусове переміщення, коли вони вчинені як частина широкого або систематичного нападу на цивільне населення. Воєнні злочини — серйозні порушення Женевських конвенцій та звичаєвого міжнародного гуманітарного права, включно з навмисними нападами на цивільних, використанням забороненої зброї, вербуванням дітей-солдатів.

Злочин агресії, доданий у 2010 році, стосується планування, підготовки, ініціювання або здійснення акту агресії особою, яка фактично контролює політичні чи військові дії держави. Приклад: вторгнення, окупація, блокада портів. Однак юрисдикція щодо агресії має обмеження — Суд може її застосовувати лише за певних умов, і станом на 2026 рік тривають дискусії про гармонізацію цих правил із юрисдикцією щодо інших злочинів.

Важливий механізм запуску: ситуацію може передати держава-учасниця, Рада Безпеки ООН або сам Прокурор (proprio motu) після дозволу Палати попереднього провадження. Для України це мало практичне значення ще до ратифікації: у 2014–2015 роках Київ подав декларації за статтею 12(3), визнавши юрисдикцію Суду щодо подій на своїй території з 2013–2014 років.

Типова помилка багатьох спостерігачів — вважати, що Суд автоматично перебирає всі справи. Насправді принцип комплементарності вимагає довести, що національна система не бажає або не здатна діяти. У практиці МКС це часто стає предметом тривалих судових баталій.

Структура Суду та механізми роботи

Статут створює чотири основні органи: Президію, Палати (попереднього провадження, судову та апеляційну), Офіс Прокурора та Секретаріат. Судді обираються Асамблеєю держав-учасниць на дев’ять років і мають бути незалежними. Прокурор також обирається Асамблеєю і діє самостійно. Це гарантія від політичного тиску, хоча на практиці критика щодо вибірковості розслідувань лунає регулярно.

Процедура розпочинається з попереднього вивчення ситуації. Якщо є розумні підстави вважати, що злочини вчинені, Прокурор відкриває розслідування. Далі йдуть ордери на арешт, підтвердження обвинувачень, суд і апеляція. Максимальне покарання — 30 років ув’язнення або довічне у виняткових випадках. Смертна кара заборонена.

Особливість Статуту — права жертв. Вони можуть брати участь у провадженні, отримувати правову допомогу та претендувати на репарації через Цільовий фонд для жертв. За моїм досвідом аналізу справ, саме ця частина документа кардинально відрізняє МКС від попередніх трибуналів. У справах щодо Демократичної Республіки Конго, Уганди чи Центральноафриканської Республіки жертви реально впливали на хід процесів.

Практичний підводний камінь — виконання ордерів. Суд не має власної поліції. Він повністю залежить від співпраці держав. Якщо держава-учасниця відмовляється арештовувати підозрюваного, Асамблея може розглядати питання про невиконання зобов’язань, але реальних санкцій мало. Це одна з найслабших ланок системи станом на 2026 рік.

Принцип комплементарності та співпраця держав

Стаття 1 і стаття 17 Статуту закріплюють, що МКС є судом останньої інстанції. Національні суди мають пріоритет. Суд може взяти справу лише якщо держава не бажає (нещиро розслідує) або не здатна (система зруйнована, відсутнє законодавство). Це захищає суверенітет, але створює складні доказові бар’єри.

Держави-учасниці зобов’язані повністю співпрацювати: арештовувати, передавати осіб, надавати докази, захищати свідків. Частина 9 Статуту детально регулює ці питання. Відмова без поважних причин може призвести до висновку про невиконання зобов’язань.

Приклад з практики: у справах щодо Кенії та Філіппін виникали серйозні проблеми з доступом до свідків і доказів. У ситуації з Україною, навіть до повної ратифікації, Суд уже працював на основі декларацій. Після 1 січня 2025 року зобов’язання стали повноцінними. Україна також зробила заяву за статтею 124, тимсово обмеживши юрисдикцію щодо воєнних злочинів, вчинених її громадянами, на сім років. Це компроміс, який викликав дискусії серед експертів.

Сучасний виклик 2026 року — кіберзлочини та гібридні загрози. Офіс Прокурора вже розробив політику щодо злочинів, вчинених або полегшених кіберзасобами, підкреслюючи, що Статут дозволяє розглядати такі дії, якщо вони підпадають під чотири основні категорії.

Ратифікація Україною: довгий шлях і практичні наслідки

Україна підписала Римський статут 20 січня 2000 року, але ратифікувала лише 21 серпня 2024 року законом № 3909-IX. Процес затягнувся через політичні страхи, побоювання щодо можливого переслідування українських військових і складність імплементації. У 2014–2015 роках Київ уже визнав юрисдикцію Суду деклараціями, що дозволило розпочати розслідування ситуації в Україні.

1 січня 2025 року Статут набрав чинності для України, зробивши її 125-ю державою-учасницею. Це відкрило можливість повноцінної участі в Асамблеї держав-учасниць, голосування за суддів і бюджет, а також зміцнило позиції у справах щодо російської агресії. Водночас заява за статтею 124 означає, що протягом семи років Суд не розглядатиме воєнні злочини, ймовірно вчинені українськими громадянами.

Практичний ефект уже відчутний. Національне законодавство адаптували: внесено зміни до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів. Це дозволяє ефективніше розслідувати міжнародні злочини всередині країни і співпрацювати з МКС. За досвідом роботи з подібними процесами, така імплементація часто стає каталізатором для підвищення стандартів національного правосуддя.

Ризики залишаються. Деякі критики вважають, що обмеження за статтею 124 послаблює сигнал про рівність перед законом. Інші наголошують, що без ратифікації Україна не могла б повноцінно впливати на роботу Суду і вимагати більш активних дій щодо високопоставлених осіб, відповідальних за агресію.

Виклики, критика та перспективи розвитку

Римський статут критикують за вибірковість: більшість розслідувань стосувалися африканських країн, хоча ситуація змінюється. США, Росія, Китай, Індія та Ізраїль не є учасниками, що обмежує універсальність. Деякі держави навіть виходили або загрожували виходом. Станом на 2026 рік кілька африканських країн знову заявили про намір вийти, хоча частина вже відкликала такі повідомлення.

Інший виклик — виконання вироків і захист свідків у зонах конфлікту. Суд залежний від політичної волі держав. У справах щодо України ордери на арешт високопосадовців видані, але їх виконання залишається складним через відсутність співпраці з боку держави громадянства підозрюваних.

Позитивні зрушення також є. У 2025 році відбулася спеціальна сесія Асамблеї щодо посилення юрисдикції над злочином агресії. Триває робота над гармонізацією правил. Офіс Прокурора активно розвиває підходи до нових форм злочинів, зокрема тих, що вчиняються за допомогою цифрових технологій.

Для України участь у системі Статуту — це не лише інструмент притягнення до відповідальності російських злочинців, а й зобов’язання підтримувати високі стандарти власного правосуддя. У довгостроковій перспективі це зміцнює позиції держави на міжнародній арені та сприяє інтеграції в європейський правовий простір.

Значення для сучасного світу та роль у 2026 році

Римський статут залишається унікальним документом, який перевів ідею індивідуальної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини з теорії в постійну інституційну практику. Він впливає не лише на конкретні справи, а й на поведінку держав і військових. Сама можливість розслідування з боку незалежного суду змушує замислюватися про наслідки.

У 2026 році Суд працює в умовах зростаючої кількості збройних конфліктів і гібридних загроз. Бюджет близько 197 мільйонів євро, понад дев’ятсот співробітників і десятки активних ситуацій — це реальність інституції, яка вже не експеримент, а частина архітектури міжнародного права. Для жертв злочинів Статут дає надію на голос і справедливість, навіть якщо процес триває роками.

Український досвід показує, що навіть довгий і складний шлях до ратифікації може завершитися. Повноцінна участь відкриває нові можливості для співпраці, обміну доказами та впливу на розвиток міжнародного кримінального права. Водночас вона вимагає постійної роботи над національною системою, щоб Суд залишався саме судом останньої інстанції, а не єдиним механізмом.

Римський статут не є ідеальним. Він продукт політичних компромісів 1990-х. Проте за чверть століття він довів свою життєздатність і здатність адаптуватися. Саме тому він продовжує залишатися центральним інструментом у боротьбі з безкарністю за найтяжчі злочини, що загрожують миру, безпеці та благополуччю людства.