Пам’ятник Катерині в Одесі, офіційно відомий як композиція «Засновникам Одеси», понад століття стояв у центрі міста як бронзовий символ його народження. Центральна постать імператриці в оточенні чотирьох сподвижників уособлювала як імперську добу, так і практичну працю інженерів, авантюристів та фаворитів, які втілювали в життя ідею чорноморського порту. Сьогодні, після демонтажу наприкінці 2022 року, скульптури зберігаються в Одеському національному художньому музеї, а площа отримала назву Європейська — і це не просто зміна вивіски, а відображення глибоких зрушень у сприйнятті минулого.
Цей монумент став точкою перетину багатьох історій: від указу 1794 року про будівництво гавані на місці османської фортеці Хаджибей до судових позовів 2010-х і емоційних протестів під час повномасштабної війни. Він показує, як міста зберігають чи відкидають символи залежно від контексту — політичного, культурного та особистого для тисяч одеситів. Для одних він був частиною багатошарової ідентичності порту, для інших — нагадуванням про втрату козацької автономії та поширення кріпацтва.
Історія пам’ятника Катерині в Одесі вчить уважно читати простір: те, що стоїть або не стоїть на центральній площі, розповідає про те, ким місто себе бачить сьогодні. Бронза пережила революції, війни та двічі поверталася, але остаточне рішення 2022 року зафіксувало новий етап — етап свідомого переосмислення.
Заснування Одеси: указ, фортеця та реальність
Одеса не виникла на порожньому місці в 1794 році. На мисі між лиманами вже існувало поселення Хаджибей — османська фортеця з гарнізоном, торговельними зв’язками та попередньою історією, що сягала козацьких часів і кримськотатарських впливів. Російська імперія після перемог у війнах з Османською імперією отримала ці землі за Ясським договором 1791 року. Указ Катерини II від 27 травня (7 червня) 1794 року наказував облаштувати тут військову гавань і купецьку пристань, затвердити генплан і назвати місто Одесою — на честь античної Одессос, що колись існувала неподалік.
Ключову роль у захопленні Хаджибея 1789 року відіграв Хосе де Рібас — авантюрист іспансько-ірландського походження на російській службі. Франц де Волан, французький інженер, розробив прямокутну сітку вулиць, що досі визначає центр міста. Григорій Потьомкін, фаворит імператриці, керував південною експансією до своєї смерті 1791 року, а Платон Зубов, останній фаворит, впливав на рішення наприкінці правління Катерини. Місто швидко зростало завдяки порту, іноземним колоністам — грекам, італійцям, євреям, німцям — і статусу вільного порту, оголошеного 1817 року.
Для багатьох одеситів це був початок європейської історії міста, а не лише імперського проєкту. Проте указ 1794 року також вписувався в ширший контекст: ліквідацію Запорізької Січі 1775 року, поширення кріпацтва на нові території та адміністративну уніфікацію українських земель у складі імперії. Ці два шари — практичне будівництво порту і колоніальна політика — досі викликають різні інтерпретації.
Створення монумента: конкурс, архітектор і відкриття 1900 року
Ідея увічнити засновників з’явилася наприкінці XIX століття, коли Одеса готувалася відзначити столітній ювілей указу 1794 року. 1890 року міська управа оголосила конкурс. Проєкт архітектора Юрія Дмитренка — українського фахівця, який працював у стилі історизму — затвердили 1892 року. Кошторис сягав десятків тисяч рублів. Скульптурні моделі виконав петербурзький майстер Михайло Попов, а лиття та встановлення — одеські скульптори Борис Едуардс і Леопольд Менціоне за участі інженера А. Сікорського.
Закладка відбулася 1894 року, але відкриття затягнулося через технічні та фінансові нюанси. 6 травня 1900 року на Катерининській площі (тодішня назва) урочисто відкрили композицію. Центральна бронзова Катерина II у повний зріст тримала маніфест про створення порту. Навколо неї в меншому масштабі стояли де Рібас з планом, де Волан з кресленнями, Потьомкін і Зубов. Постамент з рустованого граніту підкреслював монументальність. Того ж року площа та композиція отримали визнання на архітектурній конференції в Парижі як один із найкращих ансамблів Європи.
Монумент одразу став візитівкою міста — місцем прогулянок, фотографій та символом гордості за стрімке зростання порту. Водночас уже тоді частина інтелігенції бачила в ньому прославлення самодержавства, яке обмежувало українську автономію.
Скульптурна композиція: деталі та символіка
Композиція складалася з п’яти бронзових фігур на високому постаменті. Катерина II зображена в імператорському вбранні з атрибутами влади — символ імперської волі, що «дарувала» місту життя. Де Рібас — у військовому одязі, з документами в руках — уособлював військову звитягу. Де Волан — з кресленнями — підкреслював інженерний геній. Потьомкін і Зубов доповнювали групу як політичні фігури, пов’язані з південною політикою імперії.
Матеріал — бронза — витримував приморський клімат десятиліттями. Стиль — історизм з елементами класицизму — відповідав епосі. Для сучасників 1900 року це була історія успіху: з маленької фортеці — до третього за значенням порту імперії. Для пізніших поколінь постаті набули інших відтінків: нагадування про те, що місто будувалося на землях, де раніше жили козаки, татари, османи, і що «заснування» супроводжувалося адміністративними реформами, які змінювали соціальну структуру регіону.
Перший демонтаж і радянські роки
Після 1917 року монумент кілька разів накривали тканиною — за Української Народної Республіки, за гетьманату Скоропадського. 1 травня 1920 року, під час більшовицького «суботника», скульптури зняли. Фігури сподвижників потрапили до краєзнавчого музею, голова Катерини II також збереглася. Постамент використовували під інші бюсти — Міцкевича, Маркса — поки не став порожнім. Площу перейменовували: Катерининська, Маркса, Потьомкінська. 1965 року тут з’явився пам’ятник матросам-потьомкінцям.
Радянська влада послідовно стирала імперські символи, замінюючи їх на власні. Частини оригінального монумента зберігалися в музейних фондах, чекаючи на нову політичну кон’юнктуру.
Відновлення 2007 року: суперечки, суди та відкриття
Після незалежності України 1991 року ідея повернути монумент обговорювалася неодноразово. 2007 року за підтримки місцевого депутата Руслана Тарпана та міськради композицію відновили. Нову статую Катерини II виготовили за збереженими фотографіями (київський скульптор), а фігури сподвижників повернули з музею — оригінали. Відкриття відбулося 27 жовтня 2007 року.
Від самого початку відновлення викликало протести українських організацій, які нагадували про знищення Запорізької Січі та кріпацтво. Президент Віктор Ющенко публічно висловлювався проти. Козацькі товариства подавали позови до суду — від 2012 до 2019 року справи доходили до Вищого адміністративного суду та Верховного суду України. Усі позови відхилили. 2015 року обговорювали заміну оригіналів на копії для можливого внесення історичного центру до списку ЮНЕСКО, але процес не завершився.
Монумент стояв як компроміс між бажанням зберегти історичний вигляд площі та незгодою частини суспільства з імперською символікою.
2022 рік: протести, голосування та демонтаж
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 2022 року радикально змінило ставлення до символів. Вересень приніс графіті «Єкатєріна = Путін» на постаменті. У листопаді активісти надягли на статую червоний ковпак ката та зашморг. Мер Геннадій Труханов спочатку чинив опір, називаючи демонтаж «хейпом», але 5 листопада підтримав рішення. Електронне опитування з 20 вересня по 20 жовтня 2022 року показало перевагу голосів за повний демонтаж.
30 листопада 2022 року Одеська міська рада ухвалила рішення про демонтаж та перенесення. Вночі з 28 на 29 грудня 2022 року скульптури зняли за кілька годин. Їх доставили до Одеського національного художнього музею. На місці поставили український прапор. Площу перейменували на Європейську.
Рішення ухвалили в контексті загальноукраїнського процесу дерусифікації — від перейменування вулиць до перегляду експозицій музеїв. Для багатьох одеситів це був акт самооборони ідентичності під час війни; для інших — втрата частини візуальної історії міста.
Сучасний стан: музейне зберігання та плани на майбутнє
Станом на 2026 рік монумент залишається демонтованим. Скульптури перебувають у сховищі Одеського національного художнього музею — частина в металевому контейнері, як повідомляли активісти та медіа 2024 року. Музейні працівники розглядають можливість експонування в контексті історичних дискусій, а не як парадний експонат. Планів повернути композицію на Європейську площу немає.
На місці колишнього монумента — відкритий простір з прапором та обговореннями про новий фонтан чи сучасний арт-об’єкт. Місто продовжує роботу з іншими об’єктами імперської символіки: 2024 року обговорювали демонтаж ще 19 пам’ятників з відповідною тематикою.
Культурне значення та уроки історичної пам’яті
Пам’ятник Катерині в Одесі ніколи не був просто бронзою. Для одних він уособлював космополітизм порту, де перетиналися мови та культури. Для інших — конкретний маркер колоніальної політики, яка стирала попередні ідентичності. Його двічі встановлювали і двічі знімали — це рідкісна доля навіть для суперечливих монументів.
Сьогодні, коли скульптури лежать у музеї, вони стають матеріалом для розмови, а не для поклоніння чи ненависті. Така еволюція характерна для багатьох українських міст: від Харкова до Києва. Вона показує, що історична пам’ять — не застиглий список дат, а живий процес, де кожне покоління вирішує, які символи відповідають його цінностям.
Для просунутих читачів ця історія відкриває нюанси: як Одеса балансувала між «русским миром» і власною багатошаровістю, чому суди 2010-х не змогли вирішити питання, а війна 2022 року стала каталізатором. Для початківців — це зрозуміла хроніка: указ, монумент, знесення, музей. Обидва рівні важливі, бо місто, яке вміє переосмислювати свої символи, зберігає здатність до розвитку.
Європейська площа сьогодні — це не порожнє місце. Це простір, де минуле не зникло, а набуло нової форми: у розмовах, у музейних планах, у щоденному житті одеситів, які проходять повз і згадують, що колись тут височіла бронзова імператриця. Історія триває — не в камені, а в тому, як ми її розповідаємо.
