Таїсія Йосипівна Литвиненко народилася 10 лютого 1935 року в селі Погреби Броварського району на Київщині та пішла з життя 6 квітня 2025 року у Львові на 91-му році. За майже сім десятиліть на сцені вона створила близько сотні театральних образів і понад двадцять кіноролей, ставши однією з найяскравіших зірок українського мистецтва. Її ім’я назавжди пов’язане з Львівським національним академічним українським драматичним театром імені Марії Заньковецької, де вона пропрацювала більшу частину життя.
Її талант проявлявся в разючій амплітуді — від дотепної та кмітливої Химки у класичній комедії «За двома зайцями» до трагічних і глибоких образів у п’єсах Шекспіра, Ібсена та українських класиків. Народна артистка України, кавалер орденів княгині Ольги всіх ступенів, вона водночас була педагогом, режисером і берегинею театральної традиції. Її слова про те, що театр — це її власна держава, досі лунають як маніфест відданості мистецтву.
Таїсія Литвиненко пройшла через епохи, особисті випробування та професійні виклики, зберігаючи природну артистичність, гумор і глибоку людяність. Її ролі стали частиною золотого фонду українського театру та кіно, а педагогічна спадщина продовжує жити в нинішньому поколінні акторів. Вона залишила по собі не лише спогади, а й приклад того, як служити сцені щиро й самовіддано.
Дитинство в селі та перші кроки до сцени
Народжена в селі Погреби, Таїсія з ранніх років вбирала в себе мелодії українських пісень, ритми сільських свят та щиру емоційність народних ритуалів. Батько Йосип Кирилович любив порядок і працьовитість, а мати Оля Михайлівна мала прекрасний голос — сам Гурій Верьовка запрошував її до хору, але вона залишилася з родиною. Це середовище сформувало в дівчинці природну артистичність, яку пізніше вона називала українською рисою характеру: «Я не знаю українців, які не є артистичними. Можливо, це від наших українських ритуалів — весілля, сватання, та навіть вінчання».
Шкільні роки пройшли під знаком любові до слова та сцени. Після закінчення школи Таїсія вступила до педагогічного інституту, але провчилася лише рік — покликання до театру виявилося сильнішим. Вона склала іспити до Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, де навчалася в майстерні Івана Чабаненка та Леоніда Олійника. Вже під час навчання, у 1954 році, одразу після вступних іспитів, вона отримала першу кінороль — Галю у фільмі «Назар Стодоля». Це був стрімкий старт для сільської дівчини, яка привезла до столиці не лише талант, а й щиру душу.
Освіта, дебют та формування акторської індивідуальності
Закінчивши інститут у 1957 році, Таїсія Литвиненко одразу занурилася в роботу. Перші ролі — Василинка у «Максимі Перепелиці», Галя Суматоха у «Штепсель одружує Тарапуньку», Параска у «Григорії Сковороді» — показали її здатність до яскравих, живих образів. Вона не грала «на позір», а проживала кожну роль зсередини, привносячи в неї частинку себе. Це стало її фірмовим почерком на все життя.
У ті роки українське мистецтво існувало в умовах радянської цензури, коли все національне часто сприймалося з підозрою. Таїсія зберігала вірність українській мові та традиціям навіть у епізодичних ролях. Її природна харизма та емоційна відкритість швидко привернули увагу режисерів. Уже тоді стало зрозуміло: перед глядачем — акторка, яка вміє поєднувати комедійну легкість із драматичною глибиною.
Переїзд до Львова та довгі роки в театрі Заньковецької
У 1965 році разом із чоловіком, актором і режисером Федором Стригуном, Таїсія переїхала до Львова. Їх запросили до Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Це рішення стало поворотним. У Львові, культурній столиці Західної України, вона знайшла другу домівку — і сцену, яка стала її «власною державою».
Понад п’ятдесят років Таїсія Литвиненко була провідною акторкою театру. Вона зіграла близько сотні ролей, охоплюючи весь спектр драматургії: від класики до сучасних п’єс. Серед найяскравіших — Корделія у «Королі Лірі», Нора у «Ляльковому домі» Ібсена, Гертруда у «Гамлеті», Дульська у «Моральності пані Дульської», Клер Цаханасян у «Візиті літньої пані» Дюрренматта. Вона грала українські образи — Уляну у «Сватанні на Гончарівці», Лесю у «Марусі Богуславці», а також складні жіночі долі у виставах за творами Куліша, Старицького, Франка.
Театр Заньковецької став для неї місцем, де вона могла бути і «клоуном» (як вона сама себе називала), і глибоким драматичним актором. На сцені вона була вимогливою — «диктатором», як жартувала, — але колеги любили її за чесність і відданість справі. «На сцені я — диктатор. І важку руку диктатора мої колеги відчувають уповні. Бояться мене (сміється). Вони люблять мене. Бо я ж «диктую»».
Незабутні кінообрази: від Химки до Прісі
Кіно зайняло в її творчості менше місця, ніж театр, але саме кіноролі зробили її всенародно відомою. Особливе місце посідає Химка у фільмі Віктора Іванова «За двома зайцями» (1961). Дотепна, кмітлива служниця, яка з гумором і кмітливістю розплутує інтриги, стала одним із найулюбленіших образів українського кіно. Глядачі досі цитує її репліки, а сцена з Химкою — частина культурного коду нації.
Інша знакова роль — Пріся у поетичному фільмі Івана Миколайчука «Вавилон XX» (1980). Режисер особисто запросив акторку без проб, відчувши в ній ту внутрішню силу та щирість, яка пасувала до фільму. Таїсія зізнавалася, що зйомки стали для неї справжнім творчим святом, попри ревнощі чоловіка до деяких сцен.
Серед інших робіт — Соня у «Хазяїні», Приська у «Такій пізній, такій теплій осені», Ваніна у «Житейському морі», Устя у «Гетьманських клейнодах». Кожна роль — це не просто текст, а прожита історія. Вона рідко знімалася в 1970-х, але поверталася до кіно, коли відчувала, що образ вартий її часу.
Ось вибіркові ролі в кіно, які найкраще розкривають її діапазон:
| Фільм | Рік | Роль | Чому роль запам’яталася |
|---|---|---|---|
| Назар Стодоля | 1954 | Галя | Дебютна роль, зіграна ще під час навчання — свіжа, щира сільська дівчина. |
| За двома зайцями | 1961 | Химка | Народна улюблениця, втілення українського гумору та кмітливості. |
| Вавилон XX | 1980 | Пріся | Запрошення від Івана Миколайчука без проб; драматична глибина в поетичному кіно. |
| Житейське море | 1983 | Ваніна | Складний жіночий образ у екранізації Карпенка-Карого. |
| Гетьманські клейноди | 1993 | Устя | Одна з останніх значних кіноролей — історична драма про козацьку добу. |
Режисерська робота та педагогічна місія
Окрім акторства, Таїсія Литвиненко режисирувала вистави: «Неповторність» Ліни Костенко, «Два кольори» Дмитра Павличка, «Мріє не зрадь» Лесі Українки, «Жорж Данден» Мольєра, «Закон» Винниченка та інші. Вона ставила твори, які резонували з її внутрішнім світом — про кохання, честь, українську душу.
Багато років вона викладала акторську майстерність у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Серед її учнів — Іван Бліндар, Остап Слобода, Анна Матійченко, Андрій Синишин та інші. Вона виховала близько сорока акторів, дехто з них став заслуженими артистами. Для неї педагогіка була продовженням сценічного служіння: передати не лише техніку, а й ставлення до професії як до покликання.
Нагороди та державне визнання
Держава оцінила її внесок високими нагородами. У 1988 році Таїсія Литвиненко отримала звання Народної артистки Української РСР. Пізніше — ордени княгині Ольги III, II та I ступенів (2006, 2011, 2015). Вона також лауреатка премії імені Марії Заньковецької та обласної премії імені Бориса Романицького. Ці відзнаки — не просто формальність, а визнання того, що вона десятиліттями зберігала і розвивала українське театральне мистецтво.
Особисте життя: кохання, випробування та вірність
Особисте життя Таїсії було таким же насиченим і драматичним, як і сценічні ролі. Перший шлюб виявився важким — зневажливе ставлення, самотність з маленькою дитиною, виснаження до 42 кілограмів. Вона знайшла сили піти. Другий шлюб — з Федором Стригуном — став справжнім союзом на десятиліття. Вони разом виховали синів: старшого Юрка, який став професіоналом у театрі, та молодшого Назара, актора і продюсера.
Таїсія часто повторювала: «Хочете зберегти сім’ю — завжди будьте поруч із чоловіком». Вона вміла жартувати в чоловічих компаніях, мала внутрішній захист і не дозволяла ревнощам руйнувати стосунки. Разом із Федором вони пережили професійні перешкоди, переїзд до Львова та десятиліття спільної роботи на одній сцені. Їхній шлюб тривав понад п’ятдесят років.
«Я маю свою державу. Це — театр»: філософія та слова, що надихають
Таїсія Литвиненко ніколи не була просто «акторкою». Вона мислила масштабно. В одному з інтерв’ю вона сказала: «Я щаслива тим, що я маю свою державу. Це — театр. Він настільки об’ємний, він настільки займає мене у моїй професії, що думати про те, що мені особисто не потрібне у житті, немає сенсу».
Вона боліла за Україну: «Гарна, чудова, талановита, з прекрасними людьми… І всі хочуть нею заволодіти. Жаль…». У часи, коли «все українське було заборонене», вона зберігала мову, традиції та гідність на сцені. Під час повномасштабної війни театр у Львові збирав аншлаги — багато переселенців уперше приходили на вистави. Таїсія бачила в цьому знак: «Поки ми є, є Україна. І буде».
Вона любила комедію, танець, пісню, але ніколи не спрощувала серйозні ролі. Була вимогливою до себе та інших, чесною в професії та в житті. «Бути чесною. Зі своєю професією, з людьми, які тебе оточують» — це її життєве кредо.
Спадщина, яку не стерти часом
6 квітня 2025 року серце Таїсії Литвиненко зупинилося. Син Назар Стригун повідомив: «Наше сонечко зійшло у неділю і… покинуло нас у неділю». Поховали її 8 квітня на Личаківському цвинтарі в родинному гробівці.
Але її ролі живуть. «За двома зайцями» досі дивляться мільйони. Вистави театру Заньковецької, в яких вона грала або які ставила, продовжують іти. Учні передають її уроки новим поколінням. У 2026 році у Львові все ще правлять панахиди та згадують її на вечорах пам’яті.
Таїсія Литвиненко не просто грала — вона жила на сцені. І навіть після її відходу сцена залишається місцем, де українська душа говорить голосно, чесно і з великою любов’ю. Її приклад — це нагадування: справжнє мистецтво не залежить від епохи. Воно залежить від того, наскільки щиро ти віддаєш себе справі. А вона віддала все.
