Заснована ще 1845 року в Санкт-Петербурзі організація з нудною на перший погляд назвою сьогодні викликає чи не більше суперечок, ніж у часи царських експедицій. За майже 180 років Російське географічне товариство (РГТ) пройшло шлях від камерної наукової інституції до інструмента, що тісно зрослий із державною машиною сусідньої країни.
Для українського читача ця тема має подвійне значення. З одного боку — це історія, у якій вкарбовано українські сторінки: Київ, Чубинський, етнографічні експедиції, перші національні музеї. З іншого — це сучасний кейс того, як географія, картографія й «науково-просвітницька діяльність» перетворюються на інструмент гібридного впливу та інформаційного супроводу війни.
Розуміння того, чим є Російське географічне товариство сьогодні, — це не суто академічна вправа, а елемент інформаційної гігієни в часи російсько-української війни.
Як починалося Російське географічне товариство
Указ імператора Миколи I про створення Товариства датується 18 серпня 1845 року. На той момент у Європі вже діяли три подібні структури — у Парижі, Берліні та Лондоні, тож петербурзька стала четвертою за віком. Ідея виношувалася в гуртках географів, моряків і державних діячів, які прагнули систематизувати знання про величезні території імперії та її сусідів.
Початкова заявлена мета звучала ніби романтично: «вивчення рідної землі і людей, що живуть». Та якщо вчитатися в перші статути, стане видно практичніший підтекст — збір статистичних, географічних та етнографічних відомостей для імперської адміністрації, армії та торгівлі. Карта в ХІХ столітті — це не довідник, а інструмент влади.
У радянський час організація змінила назву на Всесоюзне географічне товариство і влилася в структуру Академії наук СРСР з 1938 року. Із цим періодом пов’язані постаті океанографа Юлія Шокальського та генетика й ботаніка Миколи Вавилова, який очолював Товариство з 1931 по 1940 рік. Історичну назву повернули вже 1992 року, після розпаду Союзу.
Український слід: Південно-Західний відділ у Києві
13 лютого 1873 року в будинку Державного банку в Києві зібралися 17 людей. Серед них — Микола Бунге, Павло Чубинський, Володимир Антонович, Олександр Русов, Павло Житецький. Саме того вечора офіційно відкрили Південно-Західний відділ Імператорського РГТ. Формально — філію петербурзького Товариства, фактично — наукове ядро київської «Старої громади».
Це був парадокс імперії: структура, створена для централізованого вивчення «південно-західних земель», стала майданчиком для українського національного відродження. Члени Відділу проводили статистичні, історичні, етнографічні та лінгвістичні дослідження, збирали пісні, думи, прислів’я, документували обряди. Семитомні «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» Павла Чубинського — досі цінне джерело для українських фольклористів.
Київський відділ проіснував усього три роки. У 1876-му імперія прийняла Емський указ, що забороняв українську мову в друці й освіті, а Відділ закрили саме через «українофільський» характер його роботи. Коротке життя — гучна спадщина: тут уперше сформувалися підходи до етнічної статистики, дослідження міжетнічних відносин, української економічної історії.
Структура і функції організації сьогодні
Сучасне РГТ — це громадська організація з центральним офісом у Санкт-Петербурзі та виконавчою дирекцією в Москві, що з’явилася після реорганізації 2009 року. Тоді ж відбувся позачерговий з’їзд, який повністю переформатував Товариство під нову політичну логіку Кремля.
Президентом обрали Сергія Шойгу — тодішнього міністра з надзвичайних ситуацій, згодом міністра оборони РФ. Наглядову раду очолив особисто Володимир Путін. У жовтні 2025 року Шойгу був переобраний на новий термін президента Товариства. Цей подвійний контроль — президент-силовик і голова ради з рівня глави держави — задає тон усій діяльності.
| Параметр | До 2009 року | Після 2009 року |
|---|---|---|
| Керівництво | Академічна спільнота | Силовики та політики |
| Фінансування | Скромне, академічне | Держкорпорації, гранти |
| Партнери | Університети, музеї | Мінoборони РФ, ВМФ, телеканали |
| Кількість членів | близько 7 тис. | близько 27 тис. у 2026 році |
| Регіональні відділення | близько 70 | 127, включно з окупованими територіями |
За даними публікацій StopFake та Голосу Криму, після реорганізації РГТ перетворилося з академічної інституції на структуру з очевидним силовим компонентом. Міністерство оборони РФ фігурує серед головних партнерів — формулювання, нечуване для жодного географічного товариства у світі.
Експедиції та наукові проєкти
Якщо абстрагуватися від політичного контексту, перелік активностей виглядає масштабно. У 2026 році Товариство проводить дослідження Нижньої Тунгуски, працює на архіпелазі Земля Франца-Йосифа, веде пошук решток мамонтів на Таймирі, вивчає озеро Манич-Гудило, відкриває нові петрогліфи на Уралі. Підводна археологія охоплює затонулі судна в північних морях.
Окремий напрям — освітні та медійні проєкти. Партнерство з телеканалом «Моя планета», географічні диктанти, конкурси для школярів, фотовиставки. Усе це створює образ «дослідницької романтики» й працює на репутаційний капітал організації як усередині країни, так і в міжнародному полі.
Проблема в тому, що ця діяльність ведеться зокрема й на тимчасово окупованих українських територіях. Кримські відділення РГТ працюють як легальна частина структури, проводячи «дослідження» та культурні заходи, що нормалізують російську присутність на півострові. Для України це — питання не лише наукової етики, а й національної безпеки.
Чому РГТ — це інструмент впливу, а не лише наука
Розслідування StopFake переконливо показало: після 2009 року географія в російському виконанні стала складовою інформаційної політики. Логіка проста — той, хто описує територію, претендує на її контроль. Картографія, топоніміка, етнографічні розвідки слугують аргументами для геополітичних претензій.
Робота РГТ на території анексованого Криму, у Запорізькій та Херсонській областях фактично легітимізує окупацію через мову науки, що є класичним прикладом «м’якої сили», переплетеної з військовою агресією.
Серед головних інструментів такого впливу варто виділити кілька напрямів:
- систематична робота з топонімікою — заміна українських назв на російські у «наукових» виданнях;
- видання карт, які закріплюють російські кордони з включенням окупованих територій;
- «етнографічні» проєкти, що формують наратив про «один народ»;
- освітні програми для школярів окупованих регіонів;
- міжнародні меморандуми про співпрацю, які створюють ілюзію академічної легітимності.
Кожен із цих напрямів окремо може виглядати нейтральним. Разом вони складаються в системну роботу з підміни смислів — там, де військова сила не доходить, географія стає її продовженням.
Реакція України та міжнародної наукової спільноти
Українські експерти, журналісти та дослідники з 2014 року послідовно фіксують активність РГТ на окупованих територіях. Видання Голос Криму та StopFake публікували матеріали про конкретні проєкти Товариства в Криму, що йшли паралельно з мілітаризацією півострова. Після повномасштабного вторгнення 2022 року тема набула нової гостроти.
Низка міжнародних географічних організацій переглянула формат співпраці з РГТ. Меморандуми про взаєморозуміння, що активно підписувалися у 2010-х, після 2022 року здебільшого заморожені або розірвані. Однак повного консенсусу немає — деякі академічні структури досі ведуть формальний діалог, що залишається предметом критики з боку української сторони.
| Аспект діяльності | Декларований характер | Реальний контекст |
|---|---|---|
| Експедиції | Наукове відкриття | Зокрема на окупованих територіях |
| Картографія | Географічна точність | Легітимізація анексій |
| Освіта | Просвітництво | Формування ідеологічних наративів |
| Міжнародна співпраця | Академічний обмін | Канал «м’якої сили» |
Дані узагальнено за матеріалами StopFake та Голос Криму.
Як критично сприймати матеріали РГТ
Для українського читача, дослідника чи журналіста, який стикається з продуктами Російського географічного товариства — фільмами, картами, статтями, освітніми проєктами, — корисно мати кілька орієнтирів. Це не про відмову від інформації, а про вміння бачити її контекст.
- звертайте увагу на топоніми: чи використовуються українські назви для територій України;
- перевіряйте, як на картах позначено Крим, Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області;
- дивіться, хто фінансує проєкт і які структури вказані як партнери;
- відстежуйте мову опису історичних подій — особливо тих, що стосуються українського національного руху;
- порівнюйте дані з джерелами незалежних або українських наукових установ.
Така перевірка займає кілька хвилин, але рятує від несвідомого тиражування російських наративів. У світі, де інформація сама стала територією, навички критичного читання — не розкіш, а базова навичка медіаграмотності.
Російське географічне товариство — приклад того, як інституція з реальною науковою історією може бути перетворена на елемент державної пропаганди, не втративши при цьому зовнішньої академічної форми.
Українська сторона цієї історії — окрема й глибока. Південно-Західний відділ у Києві ХІХ століття дав ім’я Чубинського, етнографію Антоновича, фольклорні записи, що досі живлять національну культуру. Це частина нашої спадщини, яку варто пам’ятати — окремо від того, на що перетворилася материнська структура у ХХІ столітті. Дві ці лінії — київська науковість 1870-х і петербурзька політичність 2020-х — варто бачити окремо, аби не змішувати спадок українського відродження з інструментарієм сучасної гібридної війни.
