Оренбург, місто з фортечними валами та широкими вулицями на березі Уралу, у 1920–1925 роках виконував обов’язки столиці Киргизької, а згодом Казакської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки — безпосередньої попередниці сучасного Казахстану. Це найконкретніший і документально підтверджений приклад «колишнього міста Казахстану в Росії». Інші згадки в публічному просторі зазвичай стосуються територій історичної кочової присутності казахських родів або сучасних компактних казахських громад у прикордонних російських областях.
Ці історії переплітають спадщину Казахського ханства XV–XIX століть, російську військову колонізацію степу, радянську політику національного розмежування та сучасні демографічні реалії. Кордони, які ми бачимо сьогодні, виникли не внаслідок однієї війни чи договору, а в результаті багаторічних адміністративних рішень, міграцій і компромісів.
Казахські громади в Росії — понад пів мільйона осіб за переписом 2021 року — продовжують жити, зберігати мову, традиції та пам’ять про спільну історію, перетворюючи тему не на карту «втрачених земель», а на живий приклад взаємопов’язаних доль двох сусідніх народів.
Історичний фон: від кочових союзів до російських фортець
Казахське ханство, яке виникло в середині XV століття на уламках Золотої Орди, контролювало величезні простори степу — від Волги до Алтаю. Воно було не централізованою державою з чіткими містами-столицями, а confederацією трьох жузів (ордин): Молодшого, Середнього та Старшого. Міста існували переважно на півдні — Отрар, Сигнак, Туркестан, Тараз — і слугували торговими та релігійними центрами. Північні та західні окраїни залишалися зоною сезонних кочівель, де казахські роди випасали худобу, торгували з сусідами та іноді платили данину сильнішим сусідам.
У XVIII столітті Російська імперія почала систематично просуватися в степ. У 1730–1740-х роках хани Молодшого жузу прийняли російське підданство, сподіваючись на захист від джунгарських набігів. У 1743 році на місці злиття річок Урал та Сакмара заклали Оренбурзьку фортецю — спочатку як військовий пункт і митницю. Місто швидко стало адміністративним центром Оренбурзької губернії, куди входили землі, населені казахами, башкирами, татарами та росіянами. Фортеця не була «казахським містом» у класичному сенсі — її будували російські інженери, а населення перші десятиліття складали переважно солдати, купці та переселенці. Проте саме тут відбувалися переговори з казахськими старшинами, тут збирали ясач і тут формувався досвід співжиття різних народів степу.
До кінця XIX століття російська колонізація, будівництво залізниць та поява нових поселень змінили демографічний ландшафт. Багато казахських родів продовжували кочувати, але дедалі більше осідали біля російських фортець і містечок. Цей період заклав основу для тих територіальних конфігурацій, які пізніше стануть предметом радянського національного будівництва.
Оренбург 1920–1925: столиця, яку повернули
Після революції 1917 року та громадянської війни більшовики шукали способи закріпити владу на окраїнах. У 1920 році декретом ВЦВК і РНК РРФСР утворили Киргизьку Автономну Радянську Соціалістичну Республіку (Киргизьку АРСР) у складі РРФСР. Столицею обрали саме Оренбург.
Причини були суто практичними. Місто мало розвинену залізничну інфраструктуру, телеграф, адміністративні будівлі та досвід управління степовими територіями ще з імперських часів. Тут уже відбувалися з’їзди казахської інтелігенції — зокрема, у грудні 1917 року проголосили Алашську автономію. Включення Оренбурга з прилеглими районами до складу автономії дозволило швидко запустити радянські органи влади серед казахського населення, яке переважно проживало південніше.
Однак уже 1922 року почалися розмови про перенесення центру. Ак-Мечеть (майбутня Кизил-Орда) на Сирдар’ї мала переважно казахське населення, лежала ближче до основних масивів казахських земель і символізувала «власне киргизький» (казахський) центр. У 1924–1925 роках під час національно-територіального розмежування Середньої Азії Киргизьку АРСР передали додаткові території з Туркестанської АРСР. 9 лютого 1925 року ЦВК республіки ухвалив рішення про перенесення столиці. 17 липня 1925 року уряд і установи переїхали до Ак-Мечеті, яку того ж року перейменували на Кизил-Орду. Одночасно Оренбурзьку губернію вивели зі складу автономії та повернули у пряме підпорядкування РРФСР. Республіку перейменували на Казакську АРСР, щоб відрізнити від Киргизької АРСР (майбутнього Киргизстану).
Цей епізод тривав лише п’ять років, але залишив глибокий слід у колективній пам’яті. Для одних це доказ «казахськості» Оренбурга, для інших — типовий приклад радянської політики «коренізації», коли кордони креслили з урахуванням етнічного складу, інфраструктури та політичної доцільності. Жодних старовинних казахських міських стін чи ханських палаців в Оренбурзі ніколи не було — місто народилося як російська фортеця і залишилося російським після 1925 року.
Інші регіони та міста з казахською історією в Росії
Окрім Оренбурга, у публічному дискурсі часто згадують Астрахань, Омськ, Тюмень, Саратов, Челябінськ та окремі райони Алтайського краю. У більшості випадків йдеться не про міста, засновані казахами, а про території історичної кочової присутності або сучасні місця компактного проживання казахів.
В Астраханській області з XVIII століття оселилися роди Букеївської орди (Внутрішньої орди), яка отримала землі між Волгою та Уралом під російським протекторатом. Тут досі стоїть відбудований у 1996 році мавзолей великого казахського кюйши Курмангази Сагырбаєва — один із найважливіших культурних об’єктів казахської спадщини на території Росії. У Волгоградській та Саратовській областях казахські роди з’явилися наприкінці XVIII — на початку XIX століття після відходу калмиків.
У Західному Сибіру (Омська, Тюменська області) казахські кочівники сягали північних меж ще в XVII–XVIII століттях. Російські лінії укріплень (Іртишська, Ішимська) пройшли саме по цих територіях. Сучасні казахські села тут часто зберігають традиційну структуру роду та займаються тваринництвом і землеробством.
Важливо розуміти різницю: жодне з цих міст не було «містом Казахстану» до XX століття. Казахське ханство не мало сталої міської цивілізації на півночі. Наративи про «Темен» замість Тюмені чи «Омби» замість Омська — це переважно сучасні народні етимології та національні інтерпретації, які циркулюють у соціальних мережах, але не підкріплені історичними джерелами про існування казахських міст на цих місцях.
Казахське населення Росії сьогодні: цифри та життя
За даними перепису населення Російської Федерації 2021 року, в країні проживає 591 970 осіб казахської національності — близько 0,4 % загальної чисельності. Найбільші громади зосереджені саме в прикордонних регіонах:
| Регіон | Чисельність (2010, для порівняння) | Частка в населенні регіону | Характер проживання |
|---|---|---|---|
| Астраханська область | 149 415 | близько 16–17 % | Найбільша громада, сільські райони |
| Оренбурзька область | 120 262 | близько 5,9 % | Прикордонні райони, сільське господарство |
| Омська область | 78 303 | близько 4 % | Південні райони |
| Саратовська область | 76 007 | близько 3 % | Заволжя |
Більшість казахів у Росії — нащадки родів Молодшого та Середнього жузів. Вони зберігають мусульманську віру, традиційні свята, кухню та усну творчість. У Астраханській області працює товариство «Жолдастық», видається газета казахською мовою, у школах викладають казахську. У селі Алтинжар Астраханської області стоїть відреставрований мавзолей Курмангази — місце паломництва та культурних заходів. У Республіці Алтай діє музей історії та культури казахів Алтаю.
Ці громади не є «діаспорою» в класичному сенсі — вони автохтонні для своїх регіонів, їхні предки жили тут задовго до появи сучасних державних кордонів. Багато сімей мають родичів по обидва боки кордону, і це створює живу культурну тканину, яка не залежить від політичних заяв.
Сучасні наративи та реальність кордонів
У казахстанському інформаційному просторі періодично з’являються списки «казахських земель у Росії» — від Алтаю до Саратова — та пропозиції «повернути» їх. Такі заяви роблять окремі політики, блогери чи колишні депутати. Вони апелюють до історичної присутності казахських родів, до тимчасового статусу Оренбурга як столиці та до радянських кордонів 1920-х років.
Офіційна позиція Республіки Казахстан інша. Кордони з Росією повністю делімітовані та демарковані ще у 1990–2000-х роках, обидві країни є стратегічними партнерами в ЄАЕС, ОДКБ та інших об’єднаннях. Ніяких територіальних претензій на державному рівні не існує. Історія степу — це не нульова сума: російська колонізація, радянська індустріалізація та національне будівництво сформували сучасний вигляд обох країн. Багато міст у самому Казахстані (Алмати, Астана, Павлодар, Усть-Каменогорськ) теж засновані або значно розбудовані за російської та радянської доби.
Справжня цінність теми «колишніх міст Казахстану в Росії» — не в картах переділу, а в розумінні складності історичного процесу. Оренбург п’ять років був столицею казахської автономії, тому що так вирішила Москва в конкретних політичних умовах. Казахські роди століттями кочували землями, які сьогодні належать Росії, так само як російські та українські переселенці освоювали степи, що увійшли до Казахстану. Сучасні казахські громади в Астрахані, Оренбурзі чи Омську — це не «залишки» чужої держави, а повноцінна частина культурного ландшафту Росії, яка водночас підтримує живі зв’язки з Казахстаном.
Кордони на карті застигли, але людські історії, пісні Курмангази, родинні зв’язки та спільна пам’ять про степ продовжують рухатися через них щодня. Це і є найреальніша спадщина тієї епохи, коли Оренбург ненадовго став казахською столицею.
