Андрій Володимирович Портнов — український юрист і політик, який протягом майже двох десятиліть залишався однією з найодіозніших і водночас найвпливовіших фігур у вітчизняній політиці та судовій системі. Народившись у Луганську 1973 року, він пройшов шлях від юриста фондового ринку до заступника глави Адміністрації президента Віктора Януковича, а згодом став символом неформального впливу на суди навіть після втрати офіційних посад.
Його ім’я нерозривно пов’язане з «архітектурою» судової влади часів Януковича, підготовкою нового Кримінального процесуального кодексу та так званими диктаторськими законами січня 2014 року. Після Революції Гідності Портнов неодноразово залишав Україну, повертався, знову від’їжджав, перебував під міжнародними санкціями і зберігав помітний вплив у кулуарах. 21 травня 2025 року його життя обірвалося від куль убивці біля американської школи в передмісті Мадрида.
Сьогодні, у 2026 році, історія Портнова залишається живим прикладом того, як особисті амбіції, юридична майстерність і політична гнучкість можуть формувати — і деформувати — державні інституції на роки вперед.
Народився 27 жовтня 1973 року. Народний депутат V і VI скликань. Перший заступник глави Адміністрації Президента у січні–лютому 2014-го. Під санкціями США з 2021 року. Загинув у віці 51 року 21 травня 2025-го. Мав щонайменше шістьох дітей.
Ранні роки, освіта та перші кроки в юриспруденції
Андрій Портнов народився 27 жовтня 1973 року у Ворошиловграді (нині Луганськ). Дитинство і юність пройшли в індустріальному місті, де після розпаду СРСР економіка швидко деградувала, а юридична професія ставала одним із небагатьох шляхів до стабільності. У 1990 році він закінчив місцеву середню школу № 50. Наступні два роки (1991–1992) відслужив строкову службу спочатку в радянській, а потім уже в українській армії.
Після демобілізації Портнов одразу поринув у практичну юридичну роботу. У 1993–1994 роках працював юрисконсультом у луганському ТОВ «Юрліт Лтд», одночасно навчаючись заочно на юридичному факультеті Східноукраїнського державного університету (пізніше — імені Володимира Даля). Університет він закінчив у 1999 році. Паралельно з навчанням встиг попрацювати юристом на Луганській нафтобазі та очолити місцеву фірму «Укрінформправо».
Уже тоді проявилася характерна риса його стилю — вміння швидко орієнтуватися в корпоративних конфліктах і знаходити лазівки в недосконалому законодавстві перехідного періоду. У січні 1997 року молодий юрист переїхав до Києва і влаштувався в Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку. Там за кілька років він пройшов шлях від головного спеціаліста до керівних посад у контрольно-правовому управлінні та управлінні корпоративних фінансів. Саме в цей період сформувалася його репутація людини, яка добре розуміється на приватизаційних схемах і корпоративному праві.
У 2002 році Портнов захистив кандидатську дисертацію з економіки, а в 2009-му — докторську з юридичних наук. Пізніше, у 2020 році, Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти виявило ознаки плагіату в його докторській роботі, що додало ще один скандальний штрих до біографії. У 2004 році указом президента йому присвоїли звання заслуженого юриста України.
За моїм досвідом спостереження за українською юридичною елітою 2000-х, саме такі «фондові» юристи, які виросли на приватизації, найкраще розуміли, як перетворювати право на інструмент політичного впливу. Портнов став одним із найяскравіших прикладів цього покоління.
Вхід у велику політику: від БЮТ до команди Януковича
Справжній політичний зліт Портнова розпочався 2005 року. Після Помаранчевої революції він увійшов до команди Юлії Тимошенко і очолив юридичний департамент її передвиборчого штабу. У 2006 році його обрали народним депутатом V скликання від Блоку Юлії Тимошенко. На дострокових виборах 2007-го він знову пройшов до парламенту вже VI скликання, став заступником голови фракції і працював у комітеті з питань правосуддя.
У цей період навколо нього сформувалася неформальна «група Портнова» — кілька депутатів, які спеціалізувалися на законодавчих ініціативах у сфері судоустрою. Вони вміли швидко готувати складні законопроекти і знаходили спільну мову навіть із політичними опонентами. У 2008 році Портнов брав участь у підготовці спільних із Партією регіонів законопроектів, спрямованих на обмеження повноважень тодішнього президента Віктора Ющенка. Також його команда допомагала блокувати дострокові вибори і супроводжувала газові переговори в Москві 2009 року.
Після поразки Тимошенко на президентських виборах 2010 року Портнов різко змінив політичну орієнтацію. Уже 2 квітня 2010-го він став заступником глави Адміністрації президента Віктора Януковича і керівником Головного управління з питань судоустрою. Цей перехід викликав бурхливу реакцію колишніх соратників. Багато хто вважав його зрадою. Сам Портнов пізніше пояснював крок прагматичними міркуваннями: можливість реально впливати на судову систему була для нього важливішою за партійну лояльність.
У новій ролі він став одним із головних архітекторів судової реформи Януковича. Під його керівництвом розробили і ухвалили новий Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року, який формально мав наблизити українське правосуддя до європейських стандартів. На практиці кодекс і пов’язані з ним зміни значно посилили контроль виконавчої влади над судами. Портнов також входив до Ради Національного банку України і наглядових рад державних банків.
- 2005–2010 — керівник юридичного департаменту штабу БЮТ
- 2006–2010 — народний депутат V і VI скликань
- квітень 2010 – лютий 2014 — заступник (потім перший заступник) глави Адміністрації Президента
- 2010–2014 — керівник Головного управління з питань судоустрою
Євромайдан, «диктаторські закони» та втеча
Найбільш контроверсійний епізод кар’єри Портнова припав на зиму 2013–2014 років. Під час Євромайдану він входив до робочої групи з врегулювання політичної кризи разом із міністром юстиції Оленою Лукаш. 16 січня 2014 року Верховна Рада ухвалила пакет законів, які суттєво обмежували свободу зібрань, діяльність громадських організацій і права громадян. Їх одразу назвали «диктаторськими».
Портнов заперечував, що особисто писав ці закони, але визнавав, що ставив на них свою візу як посадова особа Адміністрації Президента. Саме цей епізод закріпив за ним репутацію одного з головних ідеологів репресивної політики режиму Януковича. Після втечі президента 22–24 лютого 2014 року Портнов також залишив Україну, заявивши про загрозу життю. Він спочатку опинився в Росії, де отримав тимчасову посвідку на проживання, а згодом перебрався до Відня.
У березні 2014-го Європейський Союз запровадив проти нього санкції. Через рік Суд ЄС у Люксембурзі визнав їх незаконними, оскільки вони базувалися лише на співпраці з режимом, а не на конкретних доказах розкрадання. Санкції зняли, а Портнов навіть отримав невелику компенсацію. Однак у 2021 році вже Міністерство фінансів США наклало на нього персональні санкції за корупцію і хабарництво в українській судовій системі, назвавши його «широко відомим посередником у судах».
Після 2014 року Портнов неодноразово демонстрував здатність зберігати вплив на відстані. Він купував нерухомість у Москві та Підмосков’ї, займався адвокатською практикою у Відні, а в 2018 році на короткий час став власником телеканалу NewsOne.
Повернення 2019 року, новий вплив і повторна втеча
У травні 2019 року, напередодні другого туру президентських виборів, Портнов несподівано повернувся до України. Він відкрито підтримував Володимира Зеленського проти Петра Порошенка і одразу розпочав активну публічну діяльність. Подавав заяви до Державного бюро розслідувань проти колишнього президента, критикував судову систему, запускав авторські програми на телебаченні. Студенти Київського національного університету імені Тараса Шевченка протестували проти його повернення на викладацьку посаду, і ректор скасував призначення.
Незважаючи на відсутність офіційних посад, Портнов зберігав репутацію людини, яка «вирішує питання» в судах. Журналісти та активісти неодноразово фіксували його зв’язки з окремими суддями та правоохоронцями. Він вигравав численні позови проти ЗМІ та політичних опонентів, що лише зміцнювало уявлення про його неформальний вплив.
Після початку повномасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року Портнов знову залишив країну. За даними розслідувань, він виїхав через Закарпаття в червні 2022-го, незважаючи на обмеження для чоловіків призовного віку. З того часу він мешкав переважно в Іспанії, у престижному районі Мадрида.
Міф: Портнов після 2014 року повністю втратив вплив в Україні.
Реальність: Він продовжував вигравати судові справи, впливав на кадрові призначення в судовій системі і зберігав канали комунікації з різними політичними таборами аж до 2025 року.
Особисте життя, сім’я та стиль існування
Цивільною дружиною Портнова була Анастасія Валяєва, громадянка Росії. У пари народилося кілька дітей. За відкритими даними, у Портнова було щонайменше шестеро дітей: сини Ігор (усиновлений) і Михайло, доньки Лілія, Варвара, Уляна та Василіса. Сім’я мешкала в елітних районах — спочатку в Києві, потім у Москві, Відні і нарешті в мадридському передмісті Посуело-де-Аларкон та районі Ла Моралеха.
Портнов любив демонструвати високий рівень життя. Він володів дорогою нерухомістю, у тому числі маєтком у Козині під Києвом вартістю близько 2,8 млн доларів, який незадовго до смерті переоформив на дітей. У Іспанії він регулярно відвозив дітей до дорогої Американської школи, що й стало місцем його загибелі.
У нашій практиці аналізу біографій українських політиків помітно, що саме такий стиль життя — поєднання сімейних цінностей із демонстративним багатством і політичним впливом — часто стає вразливим місцем. Портнов не був винятком.
Навіть перебуваючи за кордоном, Портнов продовжував вести активну публічну діяльність у соцмережах і вигравав судові процеси в Україні. Один із останніх його позовів стосувався медіа, які писали про його зв’язки з російськими структурами.
Вбивство в Мадриді та розслідування 2025–2026 років
21 травня 2025 року близько 9:15 ранку біля воріт Американської школи в Посуело-де-Аларкон на Андрія Портнова напали невідомі. За даними іспанської поліції, нападники вистрілили п’ять разів — у спину і голову. Портнов помер на місці. Зловмисники втекли через паркову зону Каса-де-Кампо.
Слідство від початку розглядало як політичні, так і кримінальні мотиви. У лютому 2026 року іспанські та німецькі правоохоронці затримали одного з підозрюваних — Олександра Азізова, уродженця Донецької області, який мав російський паспорт. Його брат Велі Азізов, за даними журналістів, переховувався на території РФ. Обидва брати раніше працювали в Москві. Розслідування триває, і станом на літо 2026 року повна картина замовників ще не оприлюднена.
Портнова поховали на Звіринецькому кладовищі в Києві. Його смерть викликала хвилю коментарів в українському суспільстві — від задоволення тим, що «сірий кардинал» більше не впливатиме на суди, до занепокоєння тим, що політичні вбивства знову стали реальністю для українських фігур за кордоном.
Андрій Портнов увійшов в історію як юрист, який максимально ефективно використав право як інструмент політичної влади. Його кар’єра демонструє і силу професіоналізму, і небезпеку, коли цей професіоналізм служить інтересам вузького кола, а не суспільству. У 2026 році його ім’я залишається маркером цілої епохи української політики — епохи, коли суди часто вирішували не право, а розклади.
Андрій Портнов прожив 51 рік. За цей час він встиг стати народним депутатом, ключовим чиновником двох президентів, об’єктом міжнародних санкцій, героєм численних розслідувань і жертвою професійного вбивства. Його біографія — це дзеркало багатьох системних проблем української держави: слабкості інституцій, сили неформальних зв’язків і високої ціни політичного впливу.
