Євген Соловій: від гітарних струн до розвідки на Запорізькому напрямку

Євген Соловій — старший брат відомої української співачки Христини Соловій, гітарист її музичного колективу, співавтор кількох пісень і з вересня 2024 року офіцер розвідки 65-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України. Народився в Дрогобичі в родині хорових диригентів, закінчив Львівську політехніку, багато років стояв на сцені поруч із сестрою, а потім свідомо обрав фронт. Станом на 2026 рік він продовжує службу на одному з найскладніших напрямків, а рідні й прихильники постійно підтримують його підрозділ зборами на техніку та РЕБ.

Його історія — типова й водночас унікальна для покоління українських музикантів, які після 24 лютого 2022 року змінили гітари на зброю. Євген не шукав публічності, майже не дає інтерв’ю, але через сестру ми бачимо, як тиха робота розвідника впливає на всю родину і як музика залишається внутрішнім ресурсом навіть на передовій.

Музична родина з Дрогобича і дитинство між хором і гітарою

Євген Соловій виріс у середовищі, де музика була не просто хобі, а способом життя. Батьки — Олександра Стефанівна і Іван Володимирович Соловій — познайомилися у Львівській національній музичній академії імені Миколи Лисенка. Мати викладає хор у Дрогобицькій музичній школі, батько довгий час працював у відділі культури міської ради. Бабуся Ольга Євгенівна Скробало керувала ансамблем бандуристів і після народження онуків повністю присвятила себе їхньому вихованню. Саме вона співала дітям старовинні галицькі та лемківські пісні, розповідала легенди і грала на фортепіано.

У такій атмосфері Євген рано взяв у руки гітару. На відміну від сестри, яка пішла філологічним шляхом і закінчила Львівський національний університет імені Івана Франка, він обрав технічну освіту — Національний університет «Львівська політехніка». Батьки ніколи не тиснули, щоб діти займалися лише музикою, і це дало Євгену свободу поєднувати інженерне мислення з творчістю. У підлітковому віці він уже допомагав сестрі з аранжуваннями, а коли Христина потрапила на «Голос країни», саме старший брат став першим, хто підтримав її рішення йти далі.

Дитинство проходило між Дрогобичем і Львовом. Родина зберігала лемківські корені, і цей культурний код пізніше проявився в творчості Христини. Для Євгена музика стала способом спілкування з сестрою. Вони разом писали мелодії, репетирували вдома, а згодом виходили на великі сцени. У нашій практиці спостереження за українськими музичними родинами часто видно саме такий сценарій: один із дітей обирає сцену, інший — більш «земну» професію, але зв’язок через музику залишається найміцнішим.

Типова помилка сторонніх спостерігачів — вважати, що брат відомої співачки живе в її тіні. Насправді Євген був повноцінним учасником колективу: грав на гітарі під час турів, допомагав з аранжуваннями і залишався тією людиною, поруч із якою Христина почувалася спокійніше. Коли у 2024 році він пішов служити, для сестри це стало не лише особистим випробуванням, а й зміною всієї концертної динаміки.

Співавторство і життя на сцені поруч із сестрою

Музичний внесок Євгена Соловія найбільш помітний у альбомі Христини «Любий друг» 2018 року. Дві пісні — «Шкідлива звичка» і «Про весну» — написані в співавторстві. Це не випадкові треки. У них відчувається той самий лемківський і галицький колорит, який сестра розвивала самостійно, але з братом мелодії набували більш насиченої гітарної фактури. За моїм досвідом аналізу українських інді- і фолк-поп проєктів, саме такі сімейні співавторства часто стають найщирішими, бо немає тиску продюсерів і ринку.

На концертах Євген стояв праворуч або ліворуч від сестри, тримав ритм, підхоплював гармонії. Колеги з команди згадували його як спокійну, зібрану людину, яка рідко виходила на авансцену публічно, але була незамінною в репетиційному процесі. Коли у вересні 2024 року Христина оголосила, що вперше гратиме концерт без брата, для багатьох прихильників це стало шоком. Вона написала тоді просте й точне: «Він зробив свій вибір — захищати Україну». Ця фраза стала своєрідним маркером для всієї історії.

Практичний нюанс, який рідко обговорюють: для музиканта, який роками жив у ритмі турів, студій і нічних репетицій, перехід до армійського розпорядку — це не лише зміна діяльності, а повна перебудова тіла й психіки. Євген мав інженерну освіту, що, ймовірно, допомогло йому швидше освоїти технічну сторону розвідки — роботу з картами, дронами, системами зв’язку. У 2025–2026 роках багато музикантів, які пішли на фронт, саме так використовують свої «цивільні» навички: хтось ремонтує техніку, хтось будує РЕБ, хтось аналізує дані.

Підводний камінь таких історій — очікування, що людина «повернеться на сцену такою ж». Реальність жорсткіша. Після року служби на Запорізькому напрямку Євген, за словами сестри, помітно змужнів. Вона прямо сказала в одному з інтерв’ю 2026 року: «Він старший за мене на п’ять років, але раніше не відчував себе таким. Тепер я бачу, що він дійсно старший брат, який мене захищає». Це вже не той хлопець, який грав на гітарі в гримерці. Це офіцер, який знає ціну кожної відпустки.

Рішення 2024 року: від сцени до 65-ї бригади

У вересні 2024 року Євген Соловій добровільно долучився до Сил оборони. На той момент повномасштабна війна тривала вже понад два з половиною роки. Багато хто з музичної спільноти вже служив, хтось загинув, хтось повернувся пораненим. Рішення Євгена не було імпульсивним. Сестра пізніше розповідала, що він довго зважував, але зрозумів: «всі мають бути або у війську, або для війська».

Він потрапив до 65-ї окремої механізованої бригади і став офіцером розвідки. Запорізький напрямок на той момент і в 2025–2026 роках залишався одним із найгарячіших. Робота розвідника там — це постійна напруга, робота з дронами, аналіз переміщень противника, координація з артилерією і піхотою. Для людини, яка раніше жила в світі звуків і мелодій, це повна зміна сенсорного досвіду.

Приклад схожих історій: барабанщик «Жадан і Собаки» Віталій Бронішевський, гітаристи інших гуртів, саксофоністи — усі вони проходили той самий шлях. Різниця в тому, що Євген майже не афішував себе. Його сторінка в Instagram закрита, публічні згадки з’являються лише через сестру. Це свідомий вибір. У нашій практиці роботи з історіями військових-музикантів видно, що саме ті, хто менше говорить, часто довше тримаються психологічно.

Типова помилка родичів і друзів — намагатися «вберегти» людину від служби, пропонуючи бронювання чи інші варіанти. У випадку Євгена родина підтримала. Христина відразу відкрила збори на автомобіль з РЕБом для підрозділу брата і регулярно нагадувала підписникам про потреби 65-ї бригади. У січні 2025 року, у свій день народження, вона прямо написала: «Останні півроку мої серце і розум на Запорізькому напрямку».

Служба на Запорізькому напрямку і перша відпустка

Станом на середину 2025 року Євген уже пів року безперервно перебував на позиціях. Перша відпустка сталася в липні 2025-го. Сестра зустріла його в Києві, який для обох уже став «другим домом». Фотографії з тієї зустрічі — одні з небагатьох публічних зображень брата в уніформі або просто в цивільному після служби. Він виглядає спокійним, але очі вже інші.

Робота офіцера розвідки в умовах 2025–2026 років — це переважно робота з безпілотниками, радіоелектронною розвідкою, аналізом супутникових і дронових даних. Радянські карти давно замінені сучасними системами, але головне залишається незмінним: відповідальність за життя побратимів. Євген, маючи технічну освіту, швидко вписався в цей ритм. Колеги по бригаді, судячи з коротких згадок сестри, цінують його спокій і вміння тримати ситуацію під контролем.

Практичний нюанс: навіть коротка відпустка для розвідника — це не відпочинок у класичному розумінні. Потрібно перезавантажити нервову систему, побути з рідними, але вже через кілька днів думки знову на позиціях. Христина в одному з інтерв’ю 2026 року зізналася, що бачаться вони «зовсім не часто», бо доїхати далеко, а відпустки рідкісні. Кожна зустріч стає подією, яку хочеться «закарбовувати».

У 2026 році війна триває, і 65-та бригада залишається на важливих ділянках. Підтримка з тилу — збори на РЕБ, автомобілі, термобілизну, генератори — стала постійною роботою сестри. Вона відіграла понад 150 концертів для військових, організувала десятки благодійних заходів, але особистий фронт для неї — це саме брат.

Вплив на творчість сестри і роль музики в житті військового

Після мобілізації брата концертна діяльність Христини Соловій змінилася. Вона продовжує виступати, але тепер кожен виступ має додатковий сенс — підтримка тих, хто на фронті. У репертуарі з’явилися нові акценти, більше пісень про дім, про очікування, про тих, хто не повертається. Музика, яку вони колись писали разом, тепер звучить інакше.

Для самого Євгена музика, ймовірно, залишається внутрішнім ресурсом. Багато військових розповідають, що в бліндажах слухають старі плейлисти, грають на гітарі, якщо вдається її пронести, або просто наспівують. У випадку Євгена гітара була частиною ідентичності. Залишити її — означало свідомо відмовитися від частини себе заради більшого.

Приклад з інших історій 2024–2026 років: музиканти, які служать, часто створюють імпровізовані гурти на позиціях, грають для побратимів, записують короткі відео. Це не концерти в класичному розумінні, а спосіб зберегти людяність. Чи робить це Євген — публічно невідомо. Але те, що сестра продовжує згадувати його як музиканта, говорить про те, що цей бік особистості не зник.

Підводний камінь для родичів військових-творчих людей — намагатися «повернути» їх до старої професії одразу після демобілізації. Психологи, які працюють з ветеранами, попереджають: потрібен час. Дехто повертається на сцену, дехто змінює сферу, дехто залишається в армії. У 2026 році ще рано говорити про те, яким буде шлях Євгена після війни. Поки що він служить.

Підтримка з тилу і збори 2025–2026 років

Христина Соловій стала одним із найпослідовніших голосів підтримки підрозділу брата. Збори на автомобіль з РЕБом, на іншу техніку, на побутові потреби — усе це проходить через її сторінки. У січні 2025 року, коли їй виповнилося 32, вона використала день народження не для святкування, а для нагадування про потреби 65-ї бригади.

У липні 2025-го, під час першої відпустки брата, вона окремо подякувала підписникам за допомогу з автомобілем. Це класична схема сучасної війни: родина військового стає логістичним і фінансовим хабом для всього підрозділу. У нашій практиці видно, що такі сімейні збори часто ефективніші за великі фонди, бо люди довіряють особистому зв’язку.

Практичний нюанс 2026 року: РЕБ-системи, генератори, тепловізори, дрони — усе це має бути не просто закупленим, а швидко доставленим і налаштованим. Офіцер розвідки знає, що техніка без обслуговування — мертвий вантаж. Тому підтримка з тилу — це не лише гроші, а й розуміння реальних потреб.

Емоційний акцент: для сестри кожен збір — це спосіб бути поруч, навіть коли фізично далеко. Вона каже, що бачаться рідко, але через ці дії зв’язок зберігається. У 2026 році, коли війна вже четвертий рік, такі історії стають нормою для тисяч українських родин.

Що змінюється в людині після року на передовій

Христина неодноразово підкреслювала: брат змужнів. Це не просто слова. Розвідка на Запорізькому напрямку вимагає постійної пильності, вміння приймати рішення за секунди, жити з розумінням, що помилка може коштувати життів. Людина, яка раніше відповідала за правильний акорд, тепер відповідає за правильну координату.

Зміни видно навіть на фото. Погляд став гострішим, постава — більш зібраною. У розмовах із сестрою він уже не той «старший брат, який не відчував себе старшим». Тепер він той, хто захищає. Це трансформація, яку проходять тисячі українців у 2022–2026 роках.

Приклади з інших музикантів показують різні траєкторії: хтось після поранення повертається до творчості з новою силою, хтось обирає роботу з ветеранами, хтось залишається в Силах оборони. Для Євгена цей шлях ще відкритий. Важливо, що родина не тисне і не романтизує. Вони просто підтримують.

Типова помилка суспільства — чекати від кожного військового публічних історій і героїчних інтерв’ю. Євген Соловій обрав іншу модель. Його присутність у публічному просторі мінімальна, і це теж форма сили. У 2026 році таких «тихих» офіцерів стає все більше, і саме вони тримають багато ділянок фронту.

У 2026 році, коли Україна продовжує боротися, історії на кшталт цієї нагадують: війна змінює всіх, але не знищує головне. Для Євгена Соловія головним залишається відповідальність — перед побратимами, перед сестрою, перед родиною, перед країною. Гітара чекає. Але спочатку — робота, яку він обрав сам.