Влада Ліберова разом із чоловіком Костянтином Ліберовим під спільним псевдонімом LIBKOS перетворила камеру на інструмент національної пам’яті. Їхні знімки фіксують не лише вибухи й руїни, а й людські історії, які залишаються після того, як сміх і сльози стихають. Роботи дуету регулярно з’являються в The New York Times, The Guardian, TIME, CNN та інших світових виданнях, потрапляючи до щорічних добірок найкращих фотографій року.
Шлях від весільних зйомок в Одесі до передової проліг через 24 лютого 2022 року. Тоді подружжя вирішило, що фіксувати щастя окремих пар у момент, коли гинуть тисячі, — неможливо. Вони взяли камери й поїхали туди, де найгучніше. Результат — візуальна хроніка, яка допомагає мільйонам людей у світі зрозуміти, що відбувається в Україні.
У грудні 2023 року Влада отримала осколкове поранення на підступах до Авдіївки. Вона пройшла шість кілометрів у повному спорядженні, а за кілька місяців народила сина. Сьогодні Ліберови живуть у Києві, організовують благодійні збори, презентують книгу «Очі війни» з 280 фотографіями та мріють зробити знімки перемоги.
Шлях від мирних зйомок до воєнної хроніки
Влада та Костянтин познайомилися в Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова ще 2009 року. Почали зустрічатися 2013-го, одружилися за кілька років. До повномасштабного вторгнення займалися комерційною та художньою фотографією: весільні історії, портрети, артзйомки. Костянтин викладав онлайн-курс у проєкті «Антифотошкола». Їхні роботи були красивими, технічними, але мирними.
24 лютого 2022 року Костянтин розбудив Владу о п’ятій ранку. Вони зібрали речі, щоб виїхати, проте залишилися. Два тижні займалися волонтерством. Влада попросила чоловіка взяти камеру й зафіксувати те, що відбувається навколо. Перші документальні кадри з’явилися на одеському вокзалі — чоловіки прощалися з родинами перед евакуаційним потягом. Світлини швидко набрали відгуків. Подружжя зрозуміло: камера може бути кориснішою за будь-яку іншу допомогу.
Влітку 2022 року вони почали працювати з військовими. Першим підрозділом стала «Карпатська Січ». Зйомки на «нулі» вимагали зовсім іншого підходу: природне світло, мінімальне втручання, максимальна довіра. Весільні навички — уміння ловити емоцію в момент — несподівано стали в пригоді на передовій.
LIBKOS: синергія двох об’єктивів
Тандем працює чітко розділеними ролями. Костянтин частіше з піхотою — траншеї, штурми, побут на позиціях. Влада зосереджується на медичній евакуації. Такий розподіл дозволяє охоплювати ширше поле й не заважати один одному в критичні секунди. Вони не знімають «для себе» — кожна поїздка має конкретну мету: показати реальний контекст, а не красиву картинку.
Солдати ставляться до них із повагою. Багато хто вже знає подружжя в обличчя. Довіра з’являється не одразу — потрібні спільні ночі в бліндажах, спільні обстріли, спільні втрати. Коли командир Дмитро «Да Вінчі» Коцюбайло загинув у березні 2023 року, Ліберови знімали його роботу з трофейною технікою за день до того. Потім — похорон. Кадри вийшли крізь сльози, але чесними.
На «нулі»: страх, адреналін та відповідальність
Перша поїздка до Миколаєва влітку 2022 року запам’яталася звуками. Влада й Костянтин не вміли розрізняти, чи летить снаряд на них, чи від них. Кожний свист змушував завмирати. Поступово з’явилося розуміння: якщо хочеш показати справжню війну, а не її ілюстрацію, треба заходити туди, де 100% небезпечно.
Вони знімали в Харкові під обстрілами, у Святогірську, Бучі, на околицях Києва. Пізніше — Авдіївка, Куп’янськ, Херсонщина. Умови жорсткі: бруд, вода в траншеях, відсутність світла, постійна загроза дронів. Техніка часто виходить з ладу від вологи та пилу. Але найважче — не фізичне навантаження, а емоційне.
Коли дізнаєшся, що людина, яку ти знімав учора, сьогодні загинула, фотографія набуває іншого ваги. Вона вже не просто документ. Вона — останній кадр життя.
Грудень 2023: уламок, що не зламав волю
22 грудня 2023 року Влада їхала на медичну евакуацію в напрямку Авдіївки. Російські «Гради» накрили район. Осколок увійшов у м’які тканини стегна. Вона пройшла ще шість кілометрів у повному спорядженні, перш ніж дісталася безпечного місця. Поранення виявилося відносно легким — уламок не зачепив кісток і судин. Лікування та відновлення рухливості тривали кілька місяців.
В інтерв’ю вона розповідала, що найбільший страх — не за себе, а за те, що на медевакуацію можуть викликати Костянтина. Вони навчилися ставитися до небезпеки як до роботи: «Намагаєшся до цього ставитися просто як до роботи, і все». Після відновлення Влада повернулася до зйомок. Поранення не стало кінцем — стало ще одним доказом, що камера важливіша за страх.
«Очі війни»: 280 кадрів, що стали історією
Ідея книги народилася з відчуття, що війна поступово зникає з інформаційного простору, хоча залишається щоденною реальністю для мільйонів українців. За чотири роки роботи Ліберови зібрали 280 фотографій. Книга вийшла за підтримки ПУМБ, має благодійний характер. Презентації відбулися у Києві — зокрема в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого — навесні-літа 2026 року.
Це не просто альбом. Це візуальне свідчення, де поруч із руйнуваннями — обійми, сміх, весілля на передовій, діти в укриттях, старі люди, які не покинули домівки. Назва «Очі війни» точна: камера тут виконує роль свідка, який не відвертається.
Світове визнання та нагороди
Роботи LIBKOS публікувалися в десятках провідних медіа світу. Вони регулярно потрапляють до щорічних добірок: Top 100 Photos of the Year за версією PetaPixel, Images of the Year The Washington Post та Al Jazeera, Most Powerful Photos Business Insider, Year in Pictures The Guardian, CNN, The Atlantic, The Economist, Getty Images.
Костянтин отримав орден «За заслуги» III ступеня (2023), відзнаку «За сприяння війську» від Міноборони, нагороду Bayeux Calvados-Normandy Award за воєнну фотографію (2023), увійшов до списку «УП 100» у категорії «Суспільство» (2024). Виставки відбулися у понад 15 країнах: Італія, Велика Британія, Франція, Японія, США, Нідерланди, Німеччина та інші. У 2025 році проєкт «The Power of Humanity» експонувався на EXPO в Осаці.
| Рік | Визнання | Деталі |
|---|---|---|
| 2022 | AP’s top photos, Euronews, The Atlantic | Перші воєнні знімки одразу потрапили до міжнародних добірок |
| 2023 | Bayeux Award, TIME, The Guardian, Business Insider | Найпрестижніша нагорода у воєнній фотографії + численні «фото року» |
| 2024 | «УП 100», The Washington Post, Al Jazeera | Визнання на національному та світовому рівні |
| 2025–2026 | EXPO Osaka, KSE Foundation Award, презентація книги | Міжнародна експозиція та видання «Очі війни» |
Бути очима війни — це відповідальність, бо ми несемо відповідальність за те, що показуємо і за те, як транслюємо меседжі.
Материнство під прицілом війни
2025 рік приніс новину: Влада вагітна. У серпні вона розповідала, що хоче, аби син «не було соромно за батьків». У грудні 2025 року подружжя стало батьками. Народження дитини в незалежній Україні стало для них символом продовження життя попри все.
Сьогодні вони намагаються балансувати. Після тривалих поїздок на фронт проводять час у Києві: гуляють із чихуахуа, грають у PlayStation, відновлюються. Перерви рідко перевищують тиждень — занадто швидко звикаєш до цивільного ритму, і повернення на «нуль» стає важчим. Вони продовжують організовувати благодійні збори та мріють про один великий репортаж — зйомки перемоги в Києві, Харкові, Краматорську.
Етичні межі та виклики воєнної фотографії
Воєнна документалістика завжди балансує між правом суспільства знати та правом людини на приватність. Знімати горе, смерть, поранення — важко етично. Ліберови неодноразово підкреслювали: вони не знімають «для картинки». Кожен кадр має контекст і мету.
У квітні 2026 року їхні знімки з Херсона викликали публічну дискусію щодо меж дозволеного. Подібні ситуації трапляються з будь-яким воєнним фотографом. Важливо не те, що хтось образився, а те, чи зберігає робота гідність людей, яких вона показує. Ліберови продовжують працювати transparentно: пояснюють контекст, не приховують умов зйомки.
Для початківців важливо зрозуміти: воєнна фотографія — це не екстрім і не романтика. Це професія, де кожне рішення може коштувати життя — твого чи чужого. Для досвідчених — це постійна робота з власними межами та відповідальністю перед історією.
Якщо ти хочеш показати справжню війну, то мусиш їхати туди, де 100% будеш наражати себе на небезпеку.
Чому Влада Ліберова залишається важливою фігурою сьогодні
Її знімки не дають суспільству забути. У час, коли новини швидко змінюють одна одну, а втома від війни стає помітною навіть у найвідданіших союзників, візуальне свідчення працює інакше. Воно проникає глибше. Воно залишається.
Ліберови стали містком між двома світами — цивільним і військовим. Вони показують не лише героїзм, а й буденність, не лише біль, а й здатність любити й сміятися під обстрілами. Їхня камера не романтизує війну. Вона фіксує її такою, якою вона є: жорстокою, виснажливою, але такою, в якій люди продовжують бути людьми.
Сьогодні, коли книга «Очі війни» вже в руках читачів, а новий етап життя — материнство — тільки починається, Влада Ліберова продовжує працювати. Бо правда, зафіксована об’єктивом, не має терміну придатності. Вона потрібна і завтра, і через десятиліття. І саме в цьому — справжня влада її фотографій.
