Волинська трагедія — це серія обопільних етнічних чисток і масових убивств цивільного населення, що відбулися на Волині та прилеглих територіях у 1943–1944 роках під час нацистської окупації. Польська сторона переважно вживає термін «волинська різанина» і кваліфікує дії як геноцид, тоді як українська історіографія наголошує на взаємному характері конфлікту між формуваннями УПА та Армії Крайової, а також на ролі місцевого населення й провокаціях окупаційних режимів. За різними оцінками, жертвами стали від кількох десятків до близько ста тисяч поляків і від кількох до п’ятнадцяти тисяч українців, точні цифри досі уточнюються через ексгумації.
Ці події стали кульмінацією десятиліть напруженості, посиленої політикою міжвоєнної Польщі, радянською та німецькою окупаціями, а також боротьбою підпільних рухів за контроль над територіями. Сьогодні тема залишається болісною в українсько-польських відносинах, але спільні пошукові роботи та відкриття архівів поступово відкривають шлях до глибшого розуміння.
Найбільш достовірні сучасні дані Українського інституту національної пам’яті вказують на встановлені імена близько 30 тисяч польських і близько 10 тисяч українських жертв, хоча польські дослідники оперують значно вищими оцінками.
Історичні передумови: від міжвоєнної напруги до окупаційного хаосу
Після Першої світової війни Волинь увійшла до складу Другої Речі Посполитої. Українці становили більшість населення регіону, але польська влада проводила політику полонізації: скорочувала кількість українських шкіл, обмежувала культурні організації, заохочувала переселення польських осадників і застосовувала силові методи, зокрема пацифікацію 1930 року. Ці кроки породжували глибоку взаємну недовіру й підживлювали підпільну діяльність українських націоналістичних організацій.
У вересні 1939 року територію зайняв СРСР, а з літа 1941-го — нацистська Німеччина. Окупаційні режими цілеспрямовано розпалювали міжнаціональну ворожнечу, щоб послабити обидва підпілля. Німецька адміністрація використовувала українську поліцію, а потім допускала її масове дезертирство до лав УПА. Радянські партизани також провокували локальні конфлікти. У такій атмосфері будь-який акт насильства швидко переростав у ланцюгову реакцію помсти.
До лютого 1943 року вже фіксувалися окремі напади. Першим масовим епізодом часто називають убивство в колонії Паросля, де загинули десятки поляків. Навесні напруга різко зросла після кількох взаємних акцій, зокрема розправи польської поліції над українцями в Красному Саді.
Перебіг подій 1943 року: від локальних нападів до «Кривавої неділі»
На початку літа 1943 року керівництво УПА-Північ на чолі з Дмитром Клячківським («Клим Савур») перейшло до широкомасштабної антипольської акції. Мета, за документами й свідченнями, полягала в усуненні польського населення як потенційної опори для майбутніх претензій на ці землі. До акцій залучалися не лише бійці УПА, а й місцеві селяни, інколи озброєні господарським реманентом.
Кульмінацією стала 11 липня 1943 року — день, який у польській пам’яті називають «Кривавою неділею». Одночасно були атаковані десятки, за деякими підрахунками близько ста, польських сіл у кількох повітах. У Порицьку (нині Павлівка) під час богослужіння в костелі загинули близько двохсот людей. Напади супроводжувалися спаленням будинків, убивствами жінок і дітей. Жорстокість з обох боків шокувала навіть сучасників тих подій.
Польська сторона відповіла створенням баз самооборони та акціями Армії Крайової. У серпні–вересні відбулися масові відплатні напади на українські села, зокрема в Холмщині та Підляшші. Конфлікт поширився на Східну Галичину, де у 1944 році також загинули тисячі цивільних. Радянські партизани й німецькі підрозділи іноді втручалися, підсилюючи хаос.
Кількість жертв і труднощі підрахунків
Точну кількість загиблих встановити складно через знищення документів, масові поховання без ідентифікації та різні методології. Польські дослідники, зокрема Владислав і Єва Семашки, документували понад 36 тисяч імен польських жертв на Волині й оцінюють загальну цифру в 50–60 тисяч, а разом із Галичиною — до 100 тисяч. Українські історики та Український інститут національної пам’яті оперують більш обережними оцінками: близько 30–40 тисяч поляків і 9–15 тисяч українців на всіх територіях конфлікту.
| Джерело / оцінка | Польські жертви | Українські жертви | Примітки |
|---|---|---|---|
| Польський інститут національної пам’яті (загальні оцінки) | до 100 тис. | 10–12 тис. | Включає Волинь, Галичину, інші регіони |
| Український інститут національної пам’яті (встановлені імена) | близько 30 тис. | близько 10 тис. | Станом на середину 2020-х |
| Дослідження Семашків (Волинь) | 36–60 тис. | кілька тисяч | На основі свідчень і документів |
Джерела даних: матеріали Польського інституту національної пам’яті та Українського інституту національної пам’яті.
Ексгумації 2026 року в колишніх селах Воля Островецька та Острівки вже дали конкретні результати: у Волі Островецькій знайдено рештки 48 осіб. Такі роботи дозволяють поступово уточнювати масштаби й ідентифікувати жертв.
Різні погляди в історіографії та суспільній пам’яті
Польська традиціоналістська школа розглядає події як спланований геноцид з боку ОУН-Б і УПА, спрямований на ethнічну чистоту території. Українські дослідники підкреслюють обопільний характер чисток, роль місцевих селянських конфліктів за землю, а також провокаційну політику нацистів і радянських спецслужб. Існують також спроби ширшого контексту: події 1943–1947 років включають і операцію «Вісла», і обмін населенням.
Жодна зі сторін не заперечує жахливої жорстокості: сокири, вила, спалення живцем — ці методи застосовувалися взаємно й залишили глибоку травму в родинній пам’яті.
У шкільних програмах Польщі тема подається як геноцид, в Україні — як трагічний епізод міжнаціонального конфлікту в умовах війни. Це створює асиметрію пам’яті, яку політики іноді використовують у сучасних дискусіях.
Сучасний стан: ексгумації, архіви та шлях до порозуміння
У 2026 році спільні українсько-польські експедиції активізували пошукові роботи. Україна відкриває архіви СБУ та розвідки, а Польща продовжує документувати імена жертв. Президенти обох країн неодноразово брали участь у спільних вшануваннях. Водночас політичні заяви, особливо навколо символіки УПА, періодично загострюють дискусію.
Для звичайних людей важливо розуміти, що за сухими цифрами стоять конкретні долі: родини, які втратили всіх, села, що зникли з карти, і ті, хто ризикував життям, рятуючи сусідів іншої національності. Сотні українців, які переховували поляків, і поляки, які допомагали українцям, — це світла, хоч і тонка нитка людяності в темряві тих років.
Подальше вивчення архівів, продовження ексгумацій і відкритий діалог істориків дають шанс вийти за межі взаємних звинувачень. Пам’ять про жертв обох народів може стати не зброєю в політичних суперечках, а спільною відповідальністю перед майбутнім.
