ОПЗЖ це політична партія, що виникла ще наприкінці 1990-х і за чверть століття пройшла шлях від малопомітного об’єднання до однієї з найвпливовіших сил українського парламенту, а потім — до повної юридичної ліквідації. Вона позиціонувала себе як голос східних і південних регіонів, захисницю російськомовних громадян, прихильницю соціальних гарантій та швидкого миру з Росією. У 2019 році партія зібрала понад 13 % голосів і сформувала потужну фракцію у Верховній Раді. Проте після 24 лютого 2022 року її діяльність спочатку призупинили, а в червні того ж року суд остаточно заборонив через загрозу національній безпеці та підтримку політики Кремля.
Для мільйонів українців, особливо в Донецькій, Луганській, Харківській та Одеській областях, ОПЗЖ уособлювала надію на закінчення затяжного конфлікту на Донбасі без нових жертв. Лідери партії говорили про прямі переговори, автономію регіону та відновлення економічних зв’язків. Водночас критики вбачали в ній інструмент російського впливу, медіа-машину для поширення потрібних Кремлю наративів та силу, що блокувала європейський вектор розвитку України. Сьогодні, у 2026 році, партії юридично не існує, але її колишні члени досі присутні в парламенті, а Віктор Медведчук у Москві продовжує давати інтерв’ю російським пропагандистським ЗМІ.
Історія ОПЗЖ — це не просто хроніка однієї політсили. Це відображення глибоких розколів українського суспільства, які загострилися після 2014 року. Партія зуміла об’єднати під одним брендом колишніх регіоналів, бізнесменів і політиків, які шукали компроміс із Москвою. Її підйом і падіння показують, як війна, інформаційний простір та особисті зв’язки лідерів здатні кардинально змінити долю цілої політичної сили.
Історія створення та постійні метаморфози назви
Усе почалося 9 грудня 1999 року. Тоді Міністерство юстиції зареєструвало Всеукраїнське об’єднання «Центр». Перші роки організація залишалася на периферії політики. Вона брала участь у виборах 2002, 2006 та 2007 років у складі різних блоків, але результати були мізерними — частки відсотка.
Справжнє переродження відбулося у 2016-му. Партію перейменували на «За життя», а її головою став Вадим Рабінович — відомий бізнесмен і телеведучий. Нова назва підкреслювала соціальну спрямованість і турботу про простих людей. Проте справжній прорив стався влітку 2018 року. До партії приєдналася громадська організація Віктора Медведчука «Український вибір». Восени того ж року відбулося чергове перейменування — на «Опозиційну платформу — За життя». Саме під цією назвою партія увійшла в історію.
Перейменування не було випадковим. Медведчук приніс із собою політичний досвід, зв’язки в російській еліті та контроль над кількома телеканалами. До команди долучився і Юрій Бойко, який раніше очолював «Опозиційний блок». Так сформувалося ядро, яке за кілька місяців перетворило маловідому силу на серйозного гравця.
Хто керував партією: ключові фігури та їхні ролі
Партія ніколи не була одноосібним проєктом. Вона будувалася навколо кількох яскравих особистостей, кожна з яких мала свою аудиторію та функцію.
Віктор Медведчук обіймав посаду голови політради. Його вважають головним ідеологом і стратегом. Колишній кум Володимира Путіна, доктор юридичних наук, людина з величезними бізнес-інтересами в енергетиці. Саме він проводив переговори з російським керівництвом і просував ідею «особливого статусу» для Донбасу.
Вадим Рабінович відповідав за медійну складову та соціальну риторику. Яскравий, емоційний, він умів говорити простою мовою про тарифи, пенсії та «справедливість». Його телевізійні проєкти збирали мільйонну аудиторію на сході та півдні.
Юрій Бойко — більш стриманий технократ. Він зосереджувався на економічних питаннях і часто виступав «обличчям» партії в переговорах. Саме Бойко очолив депутатську групу «Платформа за життя та мир», яку створили колишні члени фракції ОПЗЖ після заборони партії.
Серед інших помітних фігур — Ілля Кива, Тарас Козак (власник телеканалів), Нестор Шуфрич. Кожен із них додавав партії впізнаваності в певних регіонах або соціальних групах.
Що обіцяла партія: ідеологія та передвиборча програма 2019 року
Програма ОПЗЖ 2019 року називалася просто й зрозуміло — «Мир! Відповідальність! Турбота!». У ній чітко проглядалися три основні блоки.
Перший — мирне врегулювання конфлікту на Донбасі. Партія пропонувала прямі переговори у форматі Київ — Донецьк — Луганськ — Москва, припинення «економічної блокади», надання регіону автономного статусу через зміни до Конституції, амністію та створення вільної економічної зони.
Другий блок стосувався зовнішньої політики. ОПЗЖ виступала за нейтралітет України, відмову від членства в НАТО та багатовекторність — тобто одночасний розвиток відносин і з Заходом, і з Росією.
Третій — соціальна політика. Зниження тарифів, підвищення зарплат і пенсій, підтримка сімей з дітьми, розвиток медицини в селах. Ці обіцянки особливо резонували в регіонах, де люди відчували себе покинутими центральною владою.
Критики зазначали, що за красивими гаслами ховалися конкретні інтереси: збереження російського впливу, захист бізнесу лідерів та блокування реформ, які могли зашкодити старим елітам. Проте для частини виборців це звучало чесно й реалістично.
Тріумф 2019 року: як партія увійшла до парламенту
На позачергових парламентських виборах 21 липня 2019 року ОПЗЖ здобула 13,05 % голосів за пропорційною системою. Це дало партії 43 мандати. Разом із мажоритарниками фракція налічувала близько 44–45 депутатів і стала другою за чисельністю після «Слуги народу».
Успіх пояснювався кількома факторами. По-перше, втома суспільства від війни, яка тривала вже п’ятий рік. По-друге, потужна медійна підтримка — телеканали, пов’язані з партією, регулярно транслювали потрібні меседжі. По-третє, чітка регіональна база: на сході та півдні партія часто набирала 20–30 % і більше.
Вибори показали глибокий розкол країни. Там, де люди більше страждали від бойових дій і економічної кризи, ОПЗЖ сприймали як єдину силу, здатну «домовитися з Москвою». У західних і центральних областях підтримка була мінімальною.
Робота у Верховній Раді та реальний вплив
У парламенті дев’ятого скликання фракція ОПЗЖ активно використовувала трибуну. Депутати блокували або сповільнювали закони, які вважали антиросійськими, виступали проти мовного закону, декомунізації, євроінтеграційних ініціатив. Водночас вони просували власні законопроєкти про «мир» та соціальний захист.
Партія мала значний вплив на інформаційний простір. Контрольовані нею телеканали формували порядок денний для мільйонів глядачів. Це створювало паралельну реальність, де війна на Донбасі виглядала як «громадянський конфлікт», а Росія — як партнер, а не агресор.
Бізнес-інтереси лідерів також перетиналися з політичною діяльністю. Справи про постачання вугілля з окупованих територій, нафтопродуктопровід та інші розслідування СБУ регулярно з’являлися в новинах. Для частини суспільства це лише підтверджувало думку про «олігархічну» природу партії.
2022 рік: призупинення, заборона та розпад фракції
24 лютого 2022 року все змінилося. Вже 19 березня Рада національної безпеки та оборони призупинила діяльність ОПЗЖ та низки інших партій на час воєнного стану. 28 березня сама партія оголосила про припинення роботи. 14 квітня фракція у Верховній Раді саморозпустилася.
21 квітня колишні члени фракції створили депутатську групу «Платформа за життя та мир» під керівництвом Юрія Бойка. До неї увійшли 25 депутатів. Група проіснувала й у 2026 році налічувала близько 21 члена, хоча частина мандатів за цей час припинилася.
20 червня 2022 року Восьмий апеляційний адміністративний суд у Львові задовольнив позов Міністерства юстиції та заборонив партію. 15 вересня того ж року Касаційний адміністративний суд остаточно підтвердив рішення. Підстави — деструктивна діяльність, підтримка агресії Росії, загроза суверенітету та територіальній цілісності України. На момент заборони проти функціонерів партії тривало понад 70 кримінальних проваджень.
Спадщина ОПЗЖ у 2026 році: що лишилося після заборони
Партії більше немає. Але її політична ДНК частково збереглася. Депутатська група «Платформа за життя та мир» досі працює у Верховній Раді. Деякі колишні члени намагаються створювати нові проєкти для участі в місцевих виборах або майбутніх загальнонаціональних, коли воєнний стан закінчиться.
Віктор Медведчук перебуває в Росії з вересня 2022 року після обміну. Там він очолює рух «Другая Украина», дає інтерв’ю російським ЗМІ та заявляє, що миру в Україні у 2026 році не буде. У червні 2026 року йому повідомили нову підозру — у виправданні збройної агресії РФ. Справа про «трубу Медведчука» (незаконне заволодіння частиною нафтопродуктопроводу) також передана до суду.
Для частини суспільства ОПЗЖ стала уроком того, як зовнішній вплив може проникати в політику під маскою «миру» та «соціальної турботи». Для інших — нагадуванням про те, що значна кількість людей в Україні досі шукає альтернативу жорсткій конфронтації з Росією. Ця суперечність не зникла разом із партією. Вона продовжує жити в суспільних настроях, регіональних відмінностях та спробах колишніх соратників залишитися в політиці.
Історія ОПЗЖ — це історія про те, як війна та інформаційна боротьба здатні за лічені місяці знищити те, що будувалося роками. Партія зникла з юридичного поля, але питання, які вона порушувала, і методи, якими вона діяла, досі впливають на українську політику та суспільство.
