Лінія Суровікіна — це не просто окопи й рови. Це ціла філософія позиційної війни, втілена в бетоні, мінах і висотах Запорізького степу. Російські війська звели її восени 2022 — на початку 2023 року після шокуючих для них українських контрнаступів на Харківщині та правобережжі Херсонщини. Мета була проста й амбіційна: зупинити будь-який прорив на півдні та захистити сухопутний коридор до Криму ціною колосальних інженерних зусиль.
Система складалася з трьох ешелонів оборони, розтягнутих на сотні кілометрів. Найпотужніша ділянка проходила через Запорізьку область — від районів поблизу Роботиного до околиць Токмака. За оцінками американського Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS) та британської військової розвідки, це наймасштабніші фортифікаційні споруди в Європі з часів Другої світової війни. Густі мінні поля, протитанкові рови, ряди бетонних «зубів дракона» та заплутані траншеї перетворили відкритий степ на територію, де кожен метр просування коштував атакуючим десятків життів і одиниць техніки.
Українські сили частково прорвали перші рубежі під час контрнаступу 2023 року, зокрема біля села Роботине. Проте сама ідея глибокої ешелонованої оборони не зникла. Вона продовжує формувати тактику обох сторін навіть у 2026 році, коли дрони та прецизійна артилерія змушують переосмислювати роль статичних укріплень.
Історія створення: від шоку Харківського контрнаступу до «лінії Фаберже»
Після блискавичного звільнення Харківщини у вересні 2022 року російське командування опинилося у стані паніки. Потрібен був новий підхід. 8 жовтня 2022 року на посаду командувача угрупованням військ призначили генерала Сергія Суровікіна — людину з досвідом жорстоких операцій у Сирії, де він прославився тактикою «осаджених міст» та масованих авіаційних ударів.
Суровікін одразу взяв курс на глибоку оборону. Поки російські частини відступали з правого берега Дніпра (листопад 2022), у тилу, за 60 кілометрів від тодішньої лінії фронту, уже кипіла робота. На лівобережжі Херсонщини та у Запорізькій області почали рити траншеї, зводити бункери та закладати міни.
Будівництво велося не лише регулярними інженерними підрозділами. За численними свідченнями, до робіт примусово залучали цивільне населення окупованих територій. Російські ЗМІ спочатку називали лінію «непереможною», але критики всередині Росії швидко охрестили її «лінією Фаберже» — через високу вартість, чутки про розкрадання коштів та зовнішній вигляд бетонних конструкцій, які комусь здалися надто «вишуканими» для війни.
До січня 2023 року, за даними британської розвідки, було прокопано десятки кілометрів траншей лише на одній ділянці. Загальна протяжність російських фортифікацій по всьому фронту сягала, за різними оцінками, до 2000 кілометрів, з яких близько 1000 — всередині України.
Географія та масштаб: де саме проходила лінія
Основна «лінія Суровікіна» концентрувалася на двох ключових напрямках:
- Херсонська область (лівий берег Дніпра) — близько 120–140 км укріплень, розрахованих на кругову оборону з урахуванням природних перешкод — самої річки та зрошувальних каналів.
- Запорізька область — найпотужніша ділянка, що тягнулася через степ до Токмака. Саме тут, біля села Роботине, відбулися найзапекліші бої за прорив.
Укріплення розташовувалися не суцільною стіною, а трьома послідовними рубежами з «мертвими зонами» між ними — мінами, дротяними загородженнями та відкритими просторами під прицільним артилерійським вогнем. Третя лінія часто проходила по панівних висотах, даючи росіянам перевагу в спостереженні та веденні вогню.
Структура: три ешелони смерті
Лінія працювала як єдиний організм. Кожен елемент доповнював інший.
Перший ешелон (передовий) — найнебезпечніший для атакуючих. Тут зосереджувалися:
- Щільні мінні поля (в окремих місцях до 5 мін на квадратний метр).
- Глибокі протитанкові рови з крутими стінками.
- Ряди «зубів дракона» — бетонних пірамід, іноді з’єднаних колючим дротом.
- Додаткові дротяні загородження та пастки.
Другий ешелон — зона для мобілізованих та менш підготовлених підрозділів. Тут траншеї дозволяли виживати під артилерійським обстрілом і швидко перекидати резерви.
Третій ешелон (тилові позиції) — для більш досвідчених частин та бронетехніки. Розташовувався на висотах, з підготовленими вогневими позиціями та укриттями для командних пунктів.
Між рубежами залишали простір для маневру резервів і ведення вогню по противнику, що застряг у першій лінії. Саме ця глибина й інтеграція з артилерією робили лінію особливо ефективною на початковому етапі українського контрнаступу.
Бої за Роботине: як українські сили частково подолали «непереможну» лінію
24 серпня 2023 року ЗСУ звільнили село Роботине. Воно лежало всього за кілька кілометрів від першого рубежу лінії Суровікіна. Бої тривали тижнями. Спочатку українські штурмові групи діяли переважно в пішому порядку — бронетехніка застрягала в мінах або ставала легкою мішенню для дронів і артилерії.
Поступово тактика змінилася. Дрони-камікадзе та розвідувальні БПЛА допомагали виявляти мінні поля та коригувати вогонь. Інженерні підрозділи прокладали проходи. 21 вересня 2023 року українська бронетехніка (включно з американськими Stryker та німецькими Marder) вперше перетнула протитанкові перешкоди лінії.
Прорив був тактичним, а не стратегічним. Росіяни відійшли на наступні позиції, але втратили важливий плацдарм. Українські втрати в техніці на мінних полях були значними, проте досвід, здобутий під Роботинем, став безцінним для подальшої війни.
Чому лінія спрацювала частково — і чому не повністю
Густота мінних загороджень змусила Україну відмовитися від швидкого механізованого прориву на користь виснажливої піхотної тактики. Це сповільнило наступ і дало Росії час перегрупуватися.
Водночас лінія виявилася вразливою до сучасних засобів: FPV-дронів, які знищували бетонні укриття та техніку в тилах, та систем HIMARS, що били по логістиці. Без надійного прикриття з повітря та достатньої кількості живої сили навіть найпотужніші рови та «зуби дракона» не гарантували непроникності.
Спадщина 2026 року: уроки для обох сторін
У 2025–2026 роках Росія продовжує використовувати елементи ешелонованої оборони на різних ділянках фронту. Українські сили, своєю чергою, активно будують власні багатошарові укріплення — особливо на Донеччині, де сформувалася так звана «фортечна смуга».
Цікаво, що інженерні підрозділи РФ, які свого часу зводили лінію Суровікіна, і досі стають цілями українських дронів — у 2026 році Сили безпілотних систем уражали пункти дислокації саперних полків, причетних до мінування та будівництва тих самих рубежів.
Статичні лінії в епоху дронів уже не є абсолютним щитом. Вони перетворилися на інструмент підвищення ціни наступу. Кожна нова траншея, кожен додатковий ряд мін змушує противника витрачати більше ресурсів, часу та людей. Саме в цьому й полягає головний урок лінії Суровікіна: у сучасній війні перемога часто дістається не тому, хто швидше наступає, а тому, хто вміє змусити ворога платити за кожен метр найвищою ціною.
Концепція глибокої оборони продовжує жити — тільки тепер вона поєднується з роями дронів, електронною боротьбою та прецизійними ударами по тилах. І це робить будь-яку нову «лінію» значно складнішою для прориву, ніж та, що постала взимку 2022–2023 років у запорізькому степу.
