Масуд Пезешкіан, серцевий хірург, який став дев’ятим президентом Ісламської Республіки Іран у липні 2024 року, уособлює складний баланс між обраним лідером і релігійно-політичною вертикаллю влади. Його прихід до посади після раптової загибелі Ебрагіма Раїсі в авіакатастрофі відкрив простір для поміркованих голосів, однак структура влади в Тегерані залишає президенту роль виконавця, а не головного стратега. У 2026 році, коли країна пережила удари США та Ізраїлю, загибель верховного лідера Алі Хаменеї та короткий період колективного керівництва, Пезешкіан опинився в центрі перехідних процесів, демонструючи лояльність системі водночас із прагненням до обмежених змін.
Посада президента в Ірані — це не просто адміністративна верхівка. Вона функціонує всередині системи велаят-е факіх, де верховний лідер зберігає контроль над армією, ключовими напрямками зовнішньої політики та ідеологічним курсом. Пезешкіан, реформатор за переконаннями, змушений діяти в цих рамках: просувати економічні реформи, шукати полегшення санкцій через ядерні переговори та реагувати на соціальні очікування, не виходячи за межі, встановлені релігійним авторитетом. Його етнічне походження (азербайджансько-курдське коріння з Махабаду), досвід фронтового лікаря часів ірано-іракської війни та особиста трагедія — загибель дружини й сина в автокатастрофі 1994 року — формують образ лідера, який розуміє ціну людських втрат і цінує стабільність понад радикальні зрушення.
У 2026 році, після короткого перебування у складі тимчасової ради лідерів разом із головою судової влади та представником Ради стражів, Пезешкіан продовжує балансувати між дипломатією та обороною. Він закликає до єдності нації, водночас наголошуючи, що безпека та мир громадян — пріоритет, а дипломатія й оборона — «два крила національної сили». Ця позиція відображає реальність: президент може впливати на внутрішню політику та частково на зовнішні контакти, але остаточні рішення щодо війни, миру та стратегічних альянсів залишаються за верховним лідером.
Конституційна архітектура: хто насправді керує Іраном
Ісламська Республіка Іран після революції 1979 року створила унікальну модель влади, де президент формально є головою держави та уряду, але підпорядкований верховному лідеру. Конституція чітко розмежовує сфери відповідальності, хоча на практиці межі часто розмиті через особистий вплив аятоли та інститути, які він контролює.
Президент очолює кабінет міністрів, формує бюджет, керує повсякденною економікою, освітою, охороною здоров’я та більшістю внутрішніх справ. Він призначає віце-президентів і пропонує кандидатів на посади міністрів, які потребують схвалення парламенту (Меджлісу) та, у багатьох випадках, верховного лідера. Президент також представляє країну на міжнародній арені, підписує договори (після парламентського схвалення) та може оголошувати надзвичайний стан за згоди Меджлісу. Однак він не контролює Збройні сили в повному обсязі — верховний лідер є головнокомандувачем і безпосередньо керує Корпусом вартових ісламської революції (КВІР), розвідкою та ключовими зовнішньополітичними важелями.
| Сфера впливу | Повноваження президента | Роль верховного лідера |
|---|---|---|
| Зовнішня політика | Протокольні функції, переговори, підписання угод після схвалення | Визначення стратегічного курсу, контроль над КВІР та ключовими послами |
| Збройні сили | Обмежений вплив як заступник головнокомандувача | Прямий контроль, призначення командирів, рішення про військові операції |
| Економіка та бюджет | Формування бюджету, планування, боротьба з корупцією | Загальний нагляд, затвердження ключових рішень через Ради |
| Соціальна політика та права | Реформи в освіті, охороні здоров’я, частково в питаннях хіджабу | Ідеологічний контроль, нагляд за моральними нормами та силовими структурами |
| Призначення посадовців | Пропозиція кандидатів, формування кабінету | Фінальне затвердження або відхилення, особливо щодо силових міністерств |
Така структура пояснює, чому навіть реформаторські президенти, як-от Мохаммад Хатамі чи нинішній Пезешкіан, досягають лише часткових успіхів. Верховний лідер може скасувати рішення, вплинути на вибори через Раду стражів (яка відсіює небажаних кандидатів) та зберігати контроль над «червоними лініями» — ядерною програмою, підтримкою «осі опору» та ставленням до Ізраїлю. У 2026 році, під час активної фази конфлікту, це розмежування стало особливо помітним: президент закликав до стриманості щодо сусідів і діалогу, тоді як військові дії тривали під контролем КВІР.
Шлях крізь десятиліття: еволюція президентської посади
Після революції 1979 року посада президента еволюціонувала від відносно церемоніальної ролі до більш вагомої, але завжди в тіні верховного лідера. Перший президент Аболхасан Бані-Садр, обраний 1980 року з величезною підтримкою, швидко конфліктував із релігійними лідерами та був імпічментований 1981-го. Його наступник Мохаммад-Алі Раджаї протримався лише місяць і загинув у результаті теракту. Тоді посаду обійняв Алі Хаменеї (1981–1989), який пізніше став верховним лідером після смерті аятоли Хомейні.
Конституційна реформа 1989 року ліквідувала посаду прем’єр-міністра, передавши значну частину виконавчої влади президенту. Це зробило посаду більш впливовою, але не абсолютною. Акбар Хашемі Рафсанджані (1989–1997) зосередився на післявоєнній відбудові економіки. Мохаммад Хатамі (1997–2005) приніс хвилю реформ і культурного відкриття, однак зіткнувся з опором консерваторів. Махмуд Ахмадінежад (2005–2013) втілював популістський курс із акцентом на ядерну програму та соціальну справедливість, що призвело до загострення санкцій. Хасан Рухані (2013–2021) домігся укладення ядерної угоди JCPOA, але її часткове скасування США за Дональда Трампа підірвало довіру до дипломатії. Ебрагім Раїсі (2021–2024) представляв жорстку лінію, поки не загинув у вертолітній катастрофі 19 травня 2024 року.
Кожен із цих лідерів залишав слід, але жоден не зміг вийти за рамки системи. Вибори 2024 року, що відбулися після загибелі Раїсі, стали черговим тестом: явка в першому турі впала до історичного мінімуму близько 40 %, а в другому піднялася до майже 50 %. Масуд Пезешкіан переміг у другому турі, набравши понад 16,3 мільйона голосів проти 13,5 мільйона у Саїда Джалілі. Це стало сигналом, що частина суспільства все ще готова підтримувати кандидата з реформаторським іміджем, попри загальну втому від політики.
Від операційної до кабінету міністрів: біографія Масуда Пезешкіана
Масуд Пезешкіан народився 29 вересня 1954 року в Махабаді, на заході Ірану, в родині азербайджанського та курдського походження. Він вільно володіє азербайджанською, курдською, перською, арабською та англійською мовами. Після шкільного диплома 1973 року проходив військову службу в Заболі, де й зародився інтерес до медицини. Під час ірано-іракської війни 1980–1988 років молодий лікар не просто лікував поранених — він виїжджав на передову, організовував медичні бригади та навіть брав участь у боях як воїн-медик. Цей досвід фронтового хірурга, коли кожна хвилина вирішувала долю людини під обстрілами, став фундаментом його характеру: прагматичний, стриманий, здатний діяти в умовах хаосу.
Після війни Пезешкіан спеціалізувався на загальній хірургії в університеті медичних наук Тебріза, а 1993 року здобув субспеціалізацію з кардіохірургії в Тегерані. З 1994 по 1999 рік очолював університет медичних наук Тебріза. Особиста трагедія 1994 року — загибель дружини Фатеме Маджіді (гінеколога) та наймолодшого сина в автокатастрофі — залишила глибокий слід. Пезешкіан виховував двох синів і доньку сам, ніколи не одружившись повторно. Донька Захра здобула ступінь магістра хімії в Університеті Шарифа та працювала в нафтохімічній галузі. Ця історія людської стійкості часто згадується як одна з причин його емпатії до простих іранців, які переживають економічні труднощі та втрати.
У політику Пезешкіан увійшов за часів президентства Мохаммада Хатамі. З 1997 року — заступник міністра охорони здоров’я, з 2001 по 2005 рік — сам міністр охорони здоров’я та медичної освіти. У цій ролі він намагався модернізувати систему, розширити доступ до медичних послуг у регіонах. З 2008 року — депутат Меджлісу від Тебріза, Оску та Азаршахра (п’ять термінів поспіль). У 2016–2020 роках обіймав посаду першого заступника спікера парламенту, а також очолював фракцію тюркських регіонів, активно просуваючи право на викладання азербайджанської мови в школах відповідно до статті 15 конституції. У 2013 та 2021 роках його кандидатуру на президентських виборах відхиляли, але 2024-го Рада стражів дозволила участь — і він скористався шансом.
Вибори 2024 року: як Пезешкіан прийшов до влади після загибелі Раїсі
Загибель Ебрагіма Раїсі 19 травня 2024 року в вертолітній катастрофі в провінції Східний Азербайджан стала шоком для політичної системи. Призначені дострокові вибори пройшли в напруженій атмосфері. У першому турі 28 червня явка сягнула лише близько 40 % — найнижчий показник в історії Ісламської Республіки. Пезешкіан набрав приблизно 10,4 мільйона голосів (близько 44 %), Саїд Джалілі — 9,47 мільйона (близько 40 %), а Мохаммад-Багер Галібаф — 3,38 мільйона. У другому турі 5 липня turnout піднявся до 49,68 %, і Пезешкіан переміг із 16,38 мільйона голосів (53,7–54,8 % за різними підрахунками) проти 13,54 мільйона у Джалілі.
Кампанія Пезешкіана будувалася навколо гасла «За Іран». Він обіцяв стати голосом безголосих, виступати проти репресій щодо протестувальників, підтримувати право жінок на вибір щодо хіджабу, проводити економічні реформи, боротися з корупцією та залучати іноземні інвестиції обсягом до 200 мільярдів доларів через покращення відносин із Заходом. Його позиція щодо ядерної програми була прагматичною: готовність до нової угоди для зняття санкцій та економічного полегшення. Кабінет, сформований у серпні 2024 року, став одним із найрізноманітніших за останні десятиліття — з жінками-міністерками, віце-президентом-суннітом та представниками різних етнічних груп. Перші кроки включали візит до Іраку та виступ на Генеральній асамблеї ООН із закликом до конструктивного діалогу щодо ядерного питання.
Політика в дії: спроби реформ, ядерна дипломатія та економічні виклики
На посаді Пезешкіан намагався втілювати обіцяне в межах можливого. Він зберіг Мохаммада Есламі на посаді голови Організації з атомної енергії, призначив Мохаммада-Резу Арефа першим віце-президентом, а Мохаммада Джавада Заріфа — віце-президентом зі стратегічних питань. Уряд активізував контакти з Росією (договір про всеосяжне стратегічне партнерство 2025 року) та Саудівською Аравією. Президент неодноразово заявляв про готовність до переговорів зі США щодо ядерної програми, підкреслюючи, що Іран не прагне ядерної зброї.
Економічна ситуація залишалася складною: інфляція трималася на високому рівні (близько 40 % у період кампанії), санкції стримували інвестиції, а молодь стикалася з безробіттям. Пезешкіан обіцяв прозору економіку, регіональний розвиток та створення робочих місць, однак реальні результати залежали від зовнішніх факторів і внутрішнього консенсусу. У соціальній сфері він призначив віце-президентку із питань жінок і сім’ї, відому критикою патрулів моралі, та підтримував пом’якшення деяких обмежень щодо хіджабу. Проте радикальних змін не сталося — система продовжувала реагувати на протести 2022 року (після загибелі Махси Аміні) та нові хвилі 2026 року жорстко, звинувачуючи зовнішні сили в дестабілізації.
Вогонь 2026-го: війна, загибель Хаменеї та роль президента в кризі
Початок 2026 року приніс найсерйозніше випробування за час президентства Пезешкіана. Наприкінці лютого — на початку березня США та Ізраїль завдали скоординованих ударів по іранських об’єктах, що переросло у відкритий конфлікт. 28 лютого або 1 березня під час атаки загинув верховний лідер Алі Хаменеї. Відповідно до статті 111 конституції, була сформована тимчасова рада лідерів у складі президента Пезешкіана, голови судової влади Голам-Хосейна Мохсені-Еджеї та члена Ради стражів Алірези Арафі. Рада діяла з 1 по 8 березня 2026 року, поки Асамблея експертів не призначила новим верховним лідером Моджтабу Хаменеї, сина покійного аятоли.
Пезешкіан з’явився на державному телебаченні, підтвердивши початок роботи ради та закликавши до національної єдності. Він засудив удари як «відкрите оголошення війни», вибачився за іранські ракетні удари по сусідніх країнах (обіцяючи припинити їх, якщо ті не використовуватимуться як майданчики для атак), та наголосив, що Іран готовий до переговорів. Водночас він критикував деякі дії КВІР і виступав за стриманість, щоб уникнути подальшої ескалації та економічних втрат. Ці заяви підкреслювали його реформаторський нахил, але також обмеженість впливу: військові операції тривали, а остаточні рішення щодо війни та миру приймалися не в президентському кабінеті.
У наступні місяці Пезешкіан продовжував активну дипломатію — від відкритого листа до американського народу в квітні 2026 року з закликом дивитися правді в очі, до заяв про пріоритет безпеки та миру громадян. Він описував дипломатію та оборону як «два крила національної сили» і підкреслював, що Іран «не покинув ані поле бою, ані стіл переговорів». У червні 2026 року, на тлі нових обмінів ударами з Ізраїлем через ситуацію в Лівані, президент знову наголосив на цих принципах.
Особисті риси лідера: від етнічної ідентичності до сімейних цінностей
Пезешкіан — не типовий політик у традиційному розумінні. Його кар’єра хірурга, досвід роботи на передовій, де він рятував життя під обстрілами, та особиста втрата 1994 року сформували людину, яка цінує життя понад ідеологічні абстракції. Як викладач Корану та декламатор «Нахдж аль-балага», він поєднує релігійну освіченість із прагненням до модернізації. Етнічне походження з Махабаду, регіону з багатою історією курдських та азербайджанських спільнот, спонукало його активно захищати права меншин — від права на рідну мову в школах до представництва в органах влади. Призначення віце-президента-сунніта та жінок на високі посади стало практичним втіленням цих поглядів.
У той же час Пезешкіан демонструє лояльність ісламській республіці. Він не є дисидентом і не прагне зруйнувати систему — радше реформувати її зсередини, зробити більш інклюзивною та економічно успішною. Його стиль — стриманий, без гучних гасел, з акцентом на діалог і практичні рішення. Це відрізняє його від популістів на кшталт Ахмадінежада чи жорстких консерваторів на кшталт Раїсі, але також обмежує радикалізм реформ.
Що відбувається зараз: президентство за нового верховного лідера та глобальний контекст
Станом на червень 2026 року Масуд Пезешкіан залишається чинним президентом Ірану. Новий верховний лідер Моджтаба Хаменеї лише нещодавно обійняв посаду, і їхня взаємодія ще формується. Пезешкіан продовжує наголошувати на пріоритеті національної безпеки та народного спокою, балансуючи між підтримкою «осі опору» та прагненням уникнути нової великої війни. Економічні виклики — санкції, інфляція, потреба в інвестиціях — не зникли, і президент продовжує шукати шляхи полегшення через дипломатію, не відходячи від «червоних ліній» режиму.
Для іранців президентство Пезешкіана — це період надії на помірні зміни в соціальній сфері та економіці, поєднаний із розчаруванням від обмеженості реальних повноважень. Для світу — це нагадування, що Іран залишається складним гравцем: країна з величезним людським, нафтовим та геостратегічним потенціалом, де обраний лідер і релігійний авторитет продовжують ділити владу. Подальший розвиток залежатиме від того, наскільки новий верховний лідер дозволить президенту діяти самостійно в економічних і соціальних питаннях, і чи вдасться знайти компроміс із Заходом щодо ядерної програми та регіональної безпеки. У цій динаміці Пезешкіан, лікар за покликанням, намагається лікувати рани країни, не маючи повного контролю над діагнозом і лікуванням.
