Дмитро Бабчук народився 11 червня 1996 року в Одесі й уже в двадцять років свідомо обрав шлях, який визначив усе його подальше життя. З 2016 року він служить у Збройних Силах України, пройшовши шлях від морської піхоти через підводний протидиверсійний загін до одного з найзакритіших підрозділів — 73-го окремого морського центру ССО. Його історія поєднує жорстку дисципліну боксера, морську романтику дитинства та непохитну відданість справі, яку він несе вже десятиліття. Сьогодні Дмитро — наречений телеведучої Лесі Нікітюк, батько маленького Оскара, і водночас воїн, який продовжує виконувати бойові завдання, рідко з’являючись удома.
За роки служби, що почалася ще в період АТО, Дмитро Бабчук став частиною професійного ядра української армії. Він бачив, як змінювалася країна та її захисники, і сам змінився разом із ними. Служба та війна сформували його характер так, що тепер він із упевненістю каже: невідомо, ким би він став без цього шляху, але результатом задоволений повністю. Гумор, яким він завоював серце Лесі після майже тридцяти спроб, і щоденна стійкість перед лицем реальних викликів роблять його постать особливо близькою тисячам українців, які шукають у ньому не голлівудського героя, а живу людину з плоті й крові.
Роман із Лесею Нікітюк та народження сина Оскара в червні 2025 року додали нову, світлу сторінку до його біографії. Освідчення в засніжених Карпатах, хрещення малюка в Михайлівському Золотоверхому монастирі та рідкісні сімейні кадри, якими Дмитро ділиться в Instagram, показують: навіть у найскладніші періоди розлук і бойових буднів любов і родина залишаються головним якорем. Його історія резонує тому, що в ній немає пафосу — лише чесна праця, гумор як рятівний круг і глибоке розуміння ціни кожної маленької перемоги на фронті.
Витоки характеру: Одеса, море та перші випробування
Одеса 1990-х подарувала Дмитру Бабчуку особливий характер — відкритий, з іскрою гумору та любов’ю до свободи. Місто моря і анекдотів сформувало людину, яка вміє жартувати навіть у найнапруженіші моменти й не втрачає людяності під тиском обставин. Зростаючи тут, він рано відчув потяг до дисципліни та фізичної сили — якості, які пізніше стали фундаментом військової кар’єри.
Навчання в Запорізькому національному університеті дало не лише диплом, а й уміння працювати в команді, швидко адаптуватися та приймати рішення під тиском. Саме в студентські роки Дмитро активно займався боксом і домігся звання кандидата в майстри спорту. Боксерський ринг навчив його не просто бити, а витримувати удари, відновлюватися після поразок і ніколи не здаватися раніше часу. Ця спортивна загартованість стала невід’ємною частиною його військового «я».
Дідусь Дмитра служив у флоті, і саме з дитинства хлопець мріяв про морську піхоту. Не романтична мрія про парадну форму, а конкретне бажання бути там, де найскладніше й найвідповідальніше. У двадцять років, у 2016-му, він зробив вибір, який для багатьох однолітків здавався надто раннім і ризикованим. Дмитро Бабчук пішов служити ще до повномасштабного вторгнення — у період, коли армія потребувала свіжих, мотивованих людей, готових захищати країну на Донбасі.
Шлях у війську: від морської піхоти до елітного ССО
Кар’єра Дмитра Бабчука — це послідовне сходження сходинками професіоналізму та відповідальності. Кожен новий підрозділ вимагав нових навичок, вищої фізичної та психологічної підготовки й готовності працювати в умовах максимальної секретності.
| Період | Підрозділ | Основні завдання та особливості |
|---|---|---|
| 2016–2018 | Морська піхота ЗСУ | Участь в АТО/ООС, базова бойова підготовка, дії на передовій Донбасу, формування характеру та навичок морського піхотинця |
| 2018 і пізніше | 35-та окрема бригада морської піхоти | Входження до новоствореної бригади, амфібійні операції, оборона узбережжя та південних рубежів, робота в складі сучасного морського підрозділу |
| Наступні роки | Окремий підводний протидиверсійний загін | Бойове плавання та водолазна підготовка, захист військово-морських об’єктів від підводних загроз, спеціальні операції в акваторії |
| До сьогодні | 73 окремий морський центр ССО | Елітні морські спеціальні операції: розвідка, прямі дії в тилу противника, тренування бойових водолазів, виконання надскладних завдань у морській зоні з високим рівнем ризику |
Кожен перехід означав не просто зміну форми, а якісний стрибок у підготовці. 73-й морський центр ССО — це рівень, де відбирають найкращих із найкращих. Тут працюють бойові водолази, здатні діяти в найскладніших умовах Чорного моря та не тільки. Фотографи Влад і Костянтин Ліберови свого часу зафіксували тренування таких підрозділів — човен під час вправ буквально «весь у зароблених дірках від ворожих куль». Дмитро Бабчук опинився саме в цьому середовищі, де кожна операція вимагає максимальної концентрації, довіри до побратимів і готовності до непередбачуваних сценаріїв.
Реалії служби: здоров’я, розлуки та щоденні перемоги
Служба в елітних підрозділах залишає слід не лише на характері, а й на тілі. Дмитро Бабчук чесно розповідав про сім протрузій у хребті — «поперек у трусах», як він сам пожартував. За роки інтенсивних навантажень, десантувань, тривалих виходів і бойових завдань організм отримав серйозне навантаження. Він схуд, але не скаржиться на загальне самопочуття й планує відновлюватися з характерним гумором: «пару кубів тесту і вогню».
Графік служби часто звучить як жарт, який насправді не смішний: «добу вдома, три роки на роботі». Більшість часу родина чекає. Саме тому рідкісні дні вдома стають особливо цінними — і для нього, і для Лесі з маленьким Оскаром. Дмитро не прикрашає реальність: щодня на позиціях — це вже маленька перемога. Він критично ставиться до ілюзій швидкого «наступу завтра й відпочинку в Криму післязавтра». Натомість наголошує на важливості кожного відбитого штурму, кожного метра просування чи втримання позиції.
Такий підхід формує особливу філософію: війна — це не про героїчні кадри в новинах, а про щоденну, виснажливу працю тисяч людей, які тримають фронт. Дмитро Бабчук одним із перших серед військових блогерів почав говорити про це відкрито, без пафосу й без зайвого оптимізму.
Любов, яка тримає: Леся Нікітюк, син Оскар і баланс життя
Історія знайомства Дмитра з Лесею Нікітюк стала однією з найромантичніших у українському шоу-бізнесі останніх років. Вони познайомилися через спільних друзів. Він завоював її увагу жартами — і зізнається, що вийшло десь із тридцятого разу. У жовтні 2024 року Леся вперше публічно показала обранця, а вже в січні 2025-го в засніжених Карпатах відбулося освідчення. Каблучка, гори, щирість — усе, як у найкращих історіях.
У червні 2025 року в пари народився син Оскар. Хлопчика назвали не за традицією роду (де чоловіки століттями носили імена Михайло чи Дмитро), а свідомо — «поважний козак Бабчук Оскар Дмитрович». У листопаді 2025-го малюка охрестили в Михайлівському Золотоверхому монастирі. Леся тоді сказала, що це велике таїнство й особиста відповідальність, до якої готувалися особливо. Дмитро поділився світлинами й теплою сімейною атмосферою.
Сьогодні, у 2026-му, Оскару вже близько року. Рідкісні кадри з сином і Лесею — зимові прогулянки, обійми, звичайні батьківські моменти — показують, наскільки сильно Дмитро цінує кожну мить разом. Вік різниця в дев’ять років між ним і Лесею не заважає, а навпаки, додає історії глибини: зріла жінка й молодий, але вже дуже досвідчений чоловік, які разом виховують дитину в умовах, коли тато часто відсутній через службу.
Голос у мережі: Instagram як вікно в реальне життя воїна
На сторінці @special_my_profession підписано понад п’ятдесят тисяч людей. Дмитро Бабчук веде її не як парадний блог, а як щоденник — з гумором, чесними роздумами про службу, тренуваннями бойових водолазів і теплими сімейними моментами. Він називає себе «інфлюенсером» і жартує про «майбутнього мера Одеси», але за цим стоїть справжня присутність людини, яка не відгороджується від світу.
Саме через Instagram багато хто вперше побачив, як виглядає підготовка елітних морських спецпризначенців, як воїни підтримують одне одного й як навіть у найважчі періоди зберігають здатність жартувати. Дмитро рідко дає глибокі інтерв’ю, але його короткі дописи часто говорять більше за довгі тексти. Він не створює ілюзій і не драматизує — просто показує життя таким, яким воно є.
Дмитро Бабчук у 2026 році: що далі
Станом на червень 2026 року Дмитро Бабчук продовжує службу в структурах, де деталі не розголошуються з міркувань безпеки. Він залишається частиною тих підрозділів, які виконують найскладнішу й найменш публічну роботу. Водночас він — тато, який навчається балансувати між обов’язком і родиною, і наречений, чия історія кохання надихає навіть тих, хто ніколи не був близько до фронту.
Його шлях — від одеського підлітка з боксерськими рукавичками до оператора морського спецпідрозділу, який пройшов АТО, повномасштабну війну й продовжує тримати стрій, — це приклад того, як свідомий вибір у двадцять років може сформувати людину на все життя. Служба зробила його тим, ким він є зараз, і він цим пишається. А ще — він залишається людиною, яка вміє любити, жартувати й знаходити світло навіть у найтемніші дні. І саме це робить його історію такою живою й потрібною сьогодні.
