День Соборності України відзначають щороку 22 січня. Саме цього дня 1919 року на Софійській площі в Києві урочисто проголосили Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Ця подія стала документальним підтвердженням прагнення українців, розділених століттями між різними імперіями, жити в одній незалежній державі.
Соборність — це не просто географічне об’єднання земель. Це духовна і політична цілісність, недоторканність кордонів і спільна ідентичність народу від Карпат до Донбасу, від Чернігова до Криму. У 2026 році, коли Україна продовжує боротися за звільнення окупованих територій, свято набуває особливої ваги: воно нагадує, що єдність залишається головною умовою перемоги і збереження державності.
Свято є державним, але не вихідним. Його сенс полягає в тому, щоб кожен рік повертатися до історичного досвіду і перевіряти, наскільки сучасні українці готові захищати ту саму ідею, за яку боролися попередні покоління.
Історичні корені ідеї соборності українських земель
Ідея соборності виникла задовго до 1919 року. Вона сягає часів Київської Русі, коли землі навколо князівського престолу в Києві утворювали єдиний політичний і культурний простір. Після розпаду Русі українські території опинилися під владою різних держав: Польщі, Литви, Османської імперії, а згодом — Російської та Австро-Угорської імперій. Народ, який говорив однією мовою і мав спільну історичну пам’ять, жив по різні боки кордонів.
У XIX столітті, під час «Весни народів» 1848–1849 років, ідея єдності набула нового звучання. У Галичині Головна Руська Рада відкрито заявила про єдність українського народу, розділеного між двома імперіями. Інтелектуали Наддніпрянщини — від Кирило-Мефодіївського братства до діячів «Громад» — також писали про необхідність збирання всіх українських земель. Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський формулювали цю ідею як політичну програму.
Приклад з практики: у 1891 році в одному з політичних маніфестів уже прямо говорилося про «соборну Україну» як мету. Це не було абстрактною мрією. Люди, які жили в Галичині, знали про життя в Катеринославській чи Харківській губерніях через листування, пресу і особисті поїздки. Коли в 1917 році почалася революція, питання об’єднання постало не як теоретичне, а як практичне. За моїм досвідом спостереження за історичними джерелами, саме ця попередня робота інтелектуалів зробила можливою швидку домовленість 1918–1919 років. Без неї Акт Злуки міг би залишитися лише епізодом.
Типова помилка багатьох сучасних читачів — вважати, що ідея соборності з’явилася лише в 1919-му. Насправді вона формувалася десятиліттями. У 2026 році це важливо розуміти: нинішня боротьба за цілісність держави має глибоке історичне коріння, а не є реакцією лише на події останніх років.
• 22 січня 1918 — IV Універсал Центральної Ради проголошує незалежність УНР.
• 1 грудня 1918 — Предвступний договір у Фастові між УНР і ЗУНР.
• 3 січня 1919 — Українська Національна Рада в Станіславі ухвалює рішення про об’єднання.
• 22 січня 1919 — урочисте проголошення Акту Злуки на Софійській площі в Києві.
Ця послідовність показує, що об’єднання було результатом свідомих політичних рішень, а не спонтанним актом. Кожен етап мав своїх учасників і свої ризики. У Фастові договір підписували в умовах, коли обидві республіки вже вели війну — УНР проти більшовиків, ЗУНР проти Польщі. Саме тому дата 22 січня була обрана символічно: рівно через рік після проголошення незалежності.
Події 1918–1919 років: від незалежності до Акту Злуки
Після проголошення незалежності УНР у січні 1918 року ситуація швидко змінювалася. Гетьманський переворот, прихід Директорії, війна з більшовиками — усе це створювало відчуття, що без об’єднання з західними землями держава не вистоїть. ЗУНР, утворена в листопаді 1918 року після розпаду Австро-Угорщини, одразу шукала союзника. Для галичан об’єднання з Наддніпрянщиною було природним продовженням національного руху.
Предвступний договір у Фастові 1 грудня 1918 року став першим юридичним кроком. У ньому сторони зобов’язалися якнайшвидше завершити злуку. Уже 3 січня 1919 року в Станіславі (нині Івано-Франківськ) Національна Рада ЗУНР офіційно схвалила об’єднання. Делегація виїхала до Києва. У столиці Директорія підготувала Універсал, який мав бути оголошений саме 22 січня.
Конкретний приклад: серед делегатів були люди різного досвіду — від політиків до військових. Лонгин Цегельський зачитав грамоту Національної Ради. Федір Швець оголосив Універсал Директорії. Текст був чітким: «Віднині зливаються в одне віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна». Ці слова лунали під звуки гімну і дзвони Софії.
Практичний нюанс, який часто пропускають: об’єднання передбачало автономію Галичини всередині єдиної держави. Це був компроміс. Наддніпрянці погоджувалися на особливий статус західних земель, а галичани — на єдину зовнішню політику і спільне військо. У 2026 році цей досвід залишається актуальним: єдність не означає уніфікації всього. Різні регіони можуть зберігати свої особливості, якщо є спільна державна мета.
Як проходило проголошення Акту Злуки на Софійській площі
22 січня 1919 року Київ виглядав святково навіть у воєнний час. Будинки прикрасили синьо-жовтими прапорами, на балконах вивісили килими і портрети Шевченка. Біля входу на площу з Володимирської вулиці звели тріумфальну арку з гербами Східної України і Галичини. О 9-й ранку в церквах відслужили молебні. О 11-й на площу вийшли військові частини.
Рівно о 12-й годині почалася головна частина. Делегати ЗУНР передали грамоту. Універсал зачитали перед тисячами людей, які заповнили площу і сусідні вулиці. Дехто піднявся на дерева, щоб краще бачити. Після проголошення відбувся військовий парад, який приймав Євген Коновалець. Атмосфера була піднесеною, хоча багато хто розумів, наскільки крихким є момент.
Мікро-історія з того дня: цивільні знімали головні убори під час молебню. У центрі стояли Симон Петлюра і Володимир Винниченко. Фотографії, що збереглися, показують не лише офіційну церемонію, а й звичайних киян, які прийшли побачити історичну подію. Це був не кабінетний документ, а публічний акт, розрахований на те, щоб закріпитися в народній пам’яті.
У 2026 році, коли ми знову дивимося на Софійську площу під час державних заходів, відчувається прямий зв’язок. Президентські звернення часто записують саме там. Це місце сили. Але є і підводний камінь: формальне проголошення не гарантувало збереження держави. Уже через кілька місяців Київ знову опинився під загрозою, а західні землі — під польською окупацією.
Міф: Акт Злуки створив міцну єдину державу, яка проіснувала довго.
Реальність: Формально об’єднана держава проіснувала менше ніж 200 днів. Війна, різні стратегічні інтереси і зовнішній тиск швидко зруйнували практичну єдність. Але ідейне значення залишилося на століття.
Ця різниця між міфом і реальністю важлива. Багато хто очікує від історичних подій миттєвого і довготривалого результату. Насправді Акт Злуки був перемогою ідеї, а не кінцевою перемогою зброї. У нашій практиці аналізу історичних текстів саме це розрізнення допомагає уникнути розчарувань і краще розуміти сучасні виклики.
Доля об’єднаної держави та уроки для сьогодення
Після 22 січня ЗУНР офіційно стала Західною областю УНР. Уряд у Києві намагався надавати фінансову допомогу — на продовольство, транспорт, військо. Проте реальність війни виявилася сильнішою. У лютому 1919-го більшовики знову зайняли Київ. Польські війська наступали на Галичину. Буковину зайняла Румунія, Закарпаття відійшло до Чехословаччини.
До середини липня 1919 року практична єдність була втрачена. У листопаді того ж року частина галицького війська підписала окрему угоду з Добровольчою армією, не узгодивши її з урядом УНР. Це стало додатковим ударом. Проте ідея не зникла. Вона жила в еміграції, у підпільних організаціях, у пам’яті сімей.
Приклад з історії: у 1939 році в Хусті, тодішній столиці Карпатської України, відбулося перше масштабне офіційне відзначення річниці Злуки. Зібралося понад 30 тисяч людей. Це був сигнал, що навіть під чужою владою ідея соборності залишається живою. У 2026 році подібні уроки звучать особливо сильно: навіть коли території окуповані, ідея цілісності держави не зникає.
Типова помилка — вважати, що 1919 рік закінчився повною поразкою. Насправді він заклав фундамент, на якому будували всі наступні покоління борців за незалежність. Без Акту Злуки складніше було б обґрунтовувати претензії на соборну Україну в 1991-му чи зараз.
Відродження традиції: живий ланцюг 1990 року і шлях до офіційного свята
У радянські часи про Акт Злуки майже не згадували офіційно. Лише в кінці 1980-х, коли імперія слабшала, пам’ять почала повертатися. 21 січня 1990 року відбулася акція, яка увійшла в історію як один із найбільших «живих ланцюгів» у світі. Люди взялися за руки від Івано-Франківська через Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир до Києва. За різними оцінками, участь взяли від кількохсот тисяч до кількох мільйонів.
Ланцюг простягнувся майже на 700 кілометрів. У Львові люди стояли щільно, на Київщині — з інтервалами. Трималі синьо-жовті прапори, співали гімн, тримали плакати. Це була одна з перших масових антирадянських акцій в Україні. Вона показала, що ідея соборності жива і має підтримку по всій країні — від заходу до сходу.
Конкретний випадок: делегації з Донецька і Харкова приїхали до Києва, щоб стати частиною ланцюга. Люди з Буковини теж були присутні. Це руйнувало радянський наратив про «штучність» єдності. У 2026 році подібні акції вже не такі масштабні через війну, але їх проводять у містах, у діаспорі і навіть на антарктичній станції «Академік Вернадський».
• 22 січня 1919 — дата проголошення Акту Злуки.
• Близько 100 тисяч людей — за оцінками, зібралися на Софійській площі того дня.
• До 3 мільйонів — неофіційні оцінки учасників живого ланцюга 1990 року.
• 1999 рік — рік офіційного встановлення Дня Соборності указом Президента.
Ці цифри показують масштаб. Навіть у складні часи ідея збирала людей. У нашій практиці роботи з історичними матеріалами саме масовість акцій 1990-го вважається одним із важливих кроків до референдуму 1991 року.
Офіційне встановлення свята, скасування і відновлення
21 січня 1999 року Президент Леонід Кучма підписав указ про встановлення Дня Соборності України. Свято з’явилося як державна відзнака історичної події. Проте в 2011 році Віктор Янукович об’єднав його з Днем Свободи, створивши «День Соборності та Свободи України». Фактично окреме свято зникло.
Після Революції Гідності ситуація змінилася. 13 листопада 2014 року Президент Петро Порошенко своїм указом відновив День Соборності 22 січня і окремо встановив День Гідності та Свободи 21 листопада. Відтоді свято існує в нинішньому вигляді.
Приклад: у 2014–2021 роках українці знову почали формувати ланцюги єдності, зокрема на мосту Патона в Києві, символічно з’єднуючи правий і лівий береги Дніпра. Під час пандемії акції переносили в онлайн. Після повномасштабного вторгнення масштабні зібрання обмежені безпекою, але сенс не зник.
У 2026 році День Соборності залишається державним святом без вихідного. Це створює певний контраст: з одного боку — високий символічний статус, з іншого — відсутність додаткового дня відпочинку. Багато хто вважає це правильною пропорцією: свято має працювати на свідомість, а не на календар вихідних.
Навіть українські полярники на станції «Академік Вернадський» в Антарктиді кілька разів долучалися до флешмобів єдності в День Соборності, створюючи символічний ланцюг серед снігу і льоду.
Цей факт показує, наскільки глибоко ідея проникла в національну свідомість. Вона працює не лише в межах кордонів, а й там, де українці живуть і працюють за тисячі кілометрів від дому.
Як відзначають День Соборності у 2026 році та що він означає зараз
У 2026 році відзначення проходить у складних умовах війни. Великих масових заходів менше, ніж раніше. Натомість акцент змістився на локальні події, онлайн-ініціативи, звернення військових і волонтерів. У Києві традиційно згадують Софійську площу. В інших містах формують невеликі ланцюги єдності, проводять молебні, відкривають виставки, організовують зустрічі з істориками.
Практичний аспект: багато шкіл і університетів проводять тематичні уроки і лекції. Волонтерські організації використовують день для збору на потреби фронту. Діаспора влаштовує акції в десятках країн. Усе це створює відчуття, що соборність — не лише про минуле, а про щоденну роботу.
Зв’язок із сучасністю очевидний. Деокупація Криму, Донбасу, частин Запорізької та Херсонської областей — це продовження тієї самої ідеї, яку проголосили в 1919-му. Коли президент звертається до нації зі Софійської площі і говорить про єдність, він фактично повторює логіку Універсалу Директорії: тільки разом можна втримати державу.
Типова помилка — зводити свято лише до історичної дати. У 2026 році воно працює як інструмент мобілізації. Люди, які стоять у ланцюгах у Полтаві, Львові чи за кордоном, відчувають себе частиною одного процесу. Це емоційний і практичний ресурс, який важко переоцінити.
За моїм досвідом спостереження за суспільними настроями, саме в дні, подібні до 22 січня, найкраще видно, наскільки глибоко ідея соборності вкорінена. Вона не потребує примусу. Люди самі шукають способи її проявити — від невеликого ланцюга на мосту до публікації сімейної фотографії з 1990 року.
Соборність у 2026 році — це готовність підтримувати один одного незалежно від регіону походження, готовність захищати кордони і пам’ятати, що Україна існує як єдине ціле лише тоді, коли її громадяни діють разом. Історія 1919 року дала символічний фундамент. Сучасна війна перевіряє, наскільки міцним він виявився.
День Соборності України залишається одним із найважливіших днів національного календаря саме тому, що він поєднує минуле з майбутнім. Він нагадує про ціну, яку вже заплатили попередні покоління, і про відповідальність, яку несемо ми. Коли 22 січня знову лунають слова про єдність, вони звучать не як архаїка, а як актуальна програма дій для країни, яка продовжує боротися за своє право бути цілісною і незалежною.
