Да Вінчі ЗСУ — це не просто позивний. Це історія Дмитра Коцюбайла, який у 18 років залишив художній ліцей і поїхав на Майдан, а потім — на фронт. Народжений 1 листопада 1995 року в селі Задністрянське на Івано-Франківщині в багатодітній родині, він виріс у середовищі, де пам’ять про боротьбу предків жила поруч із звичайним сільським життям. Прадід воював у лавах УПА. Ця тяглість поколінь стала невидимою ниткою, що з’єднала його з тими, хто захищав Україну століття тому.
Дмитро закінчив Бовшівську школу та Івано-Франківський художній ліцей. Талант малювати був настільки яскравим, що саме через нього з’явився позивний «Да Вінчі». Навіть на позиціях він іноді робив ескізи — ніби переносив на папір мрію про вільну країну. У 2013–2014 роках 18-річний юнак опинився в центрі Революції Гідності. А вже влітку 2014-го приєднався до Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Так почався шлях, який зробив його одним із найвідоміших командирів новітньої України.
Його підрозділ «Вовки Да Вінчі» народився як невелика штурмова рота, а згодом виріс до повноцінного батальйону в складі Збройних сил України. У 2021 році Дмитро став першим добровольцем, який отримав звання Героя України ще за життя. У 2023-му він загинув під Бахмутом. Але справа не зникла. Сьогодні, у 2026 році, «Вовки» продовжують воювати на Покровському напрямку, використовуючи дрони та роботизовані системи. Сестра Дмитра служить у підрозділі. Легенда живе не в минулому — вона працює на фронті щодня.
Дитинство, родина та шлях до пензля і зброї
Село Задністрянське — це не просто географічна точка на карті Прикарпаття. Тут, у багатодітній родині, Дмитро вчився відповідальності з ранніх років. Мама Оксана Іванівна виховувала п’ятьох дітей. Брат Іван, який мав інвалідність, підтримував фронт до останніх днів свого життя — він помер у жовтні 2024 року. Одна з сестер, Олександра, у 2024-му підписала контракт саме з батальйоном брата. Сімейна традиція захисту землі виявилася сильнішою за будь-які обставини.
Художній ліцей дав Дмитру не лише навички малювання. Він навчив бачити композицію, відчувати ритм і структуру. Пізніше, вже на війні, ці якості проявилися в умінні планувати операції так, ніби складаєш складну картину з багатьох елементів. Бійці згадували: командир не просто віддавав накази. Він пояснював картину бою так, щоб кожен бачив своє місце в ній. Це не було сухим інструктажем — це було справжнє мистецтво лідерства.
Євромайдан, 2014 рік і перше поранення
Коли в Києві почався Майдан, Дмитру було 18. Він поїхав туди не за компанію — він поїхав, бо відчував, що це його війна за майбутнє. Після Революції Гідності шлях проліг на схід. У лавах ДУК «Правий сектор» він швидко став командиром взводу 1-ї штурмової роти. Бої під Карлівкою, Пісками, Авдіївкою, біля Савур-Могили та Степанівки загартували не лише тіло, а й характер.
У 2014-му під Пісками Дмитро отримав важке поранення. Уламок снаряда розірвав губу, вибив зуби, перебив ключицю, пошкодив ребра. Лікарі поставили пластину. Багато хто на його місці залишився б у тилу надовго. Дмитро повернувся на фронт через три місяці. Це рішення стало для побратимів потужним сигналом: якщо командир не здається — ніхто не має права здаватися.
Повернення після такого поранення не було жестом бравади. Це було свідоме рішення людини, яка вже чітко розуміла: війна — це не про героїзм у фільмах. Це про щоденну роботу, де кожен день може стати останнім.
Створення «Вовків» та інтеграція в ЗСУ
З часом рота, якою керував Дмитро, довела свою ефективність. У 2016 році він офіційно очолив 1-шу окрему штурмову роту ДУК ПС. Підрозділ виконував завдання по всій лінії фронту — від Авдіївки до Донецького аеропорту. У 2017-му Дмитро отримав орден «Народний Герой України».
У 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення, добровольчі формування почали активно інтегруватися в регулярну армію. Рота «Вовки Да Вінчі» стала основою для створення батальйону. У квітні 2022-го відбулося об’єднання з підрозділом «Гонор» Сергія Філімонова. Так народився батальйон, який увійшов до структури ЗСУ — спочатку в Сили спеціальних операцій, згодом у 67-му окрему механізовану бригаду.
Інтеграція добровольців у регулярні частини — складний процес. З одного боку, зберігається дух братерства та ініціативи. З іншого — з’являється дисципліна та доступ до важкої техніки й логістики. «Вовки» пройшли цей шлях успішно. Дмитро став наймолодшим командиром батальйону в історії ЗСУ без класичної військової освіти, але з майже десятирічним бойовим досвідом.
| Рік | Подія | Значення для підрозділу та ЗСУ |
|---|---|---|
| 2014 | Приєднання до ДУК ПС, командир взводу | Формування ядра майбутнього підрозділу, перші успішні штурмові дії |
| 2016 | Очолив 1-шу окрему штурмову роту | Підрозділ отримує чітку структуру та репутацію однієї з найбоєздатніших одиниць |
| 2022 | Створення батальйону «Вовки Да Вінчі» в ЗСУ | Інтеграція добровольців у регулярну армію, доступ до нових можливостей |
| 2023 | Загибель Дмитра Коцюбайла | Підрозділ зберігає боєздатність і традиції попри втрату командира |
| 2024–2025 | Реорганізація в 108-й ОШБ, перехід до Сил безпілотних систем | Еволюція в сучасний підрозділ з акцентом на дрони та робототехніку |
Особистість командира: мистецтво, лідерство та кохання на фронті
Дмитро не був класичним «комбатом з криком». Він поєднував холодний розрахунок у бою з турботою про людей. Бійці казали: за ним ішли не тому, що боялися покарання, а тому, що вірили в його рішення. Він малював плани операцій не лише на картах — він малював їх у головах підлеглих, щоб кожен розумів загальну картину.
У 2017 році на фронті Дмитро зустрів Аліну Михайлову. Вона прийшла волонтеркою, згодом стала бойовим медиком і очолила медичну службу «Ульф» батальйону. Їхні стосунки почалися 30 травня 2017-го. Аліна переїхала в його крихітну кімнатку на базі. Вони жили спільним бюджетом, спільними мріями і двома собаками. Дмитро вчив її говорити «кохая» — західноукраїнський варіант «люблю». Це слово стало їхнім особистим кодом на відстані, коли фронт розлучав їх на тижні.
Кохання на війні — це не романтика під місяцем. Це щоденна турбота, коли ти знаєш, що кохана людина щодня ризикує життям так само, як і ти. Аліна стала для Дмитра не лише підтримкою, а й частиною підрозділу, який він будував як велику родину.
Герой України та визнання
30 листопада 2021 року в залі Верховної Ради Президент Володимир Зеленський вручив Дмитру орден «Золота Зірка». Це була історична подія: вперше звання Героя України отримав доброволець ще за життя. Для багатьох це стало символом того, що держава нарешті визнала внесок добровольчого руху 2014 року.
У 2022-му Дмитра включили до рейтингу Forbes «30 до 30: обличчя майбутнього». Він став не лише військовим, а й публічним символом нового покоління захисників — молодих, освічених, технологічних і водночас глибоко вкорінених у національну традицію.
Останній бій під Бахмутом
Бахмут у 2022–2023 роках перетворився на символ виснажливої, кривавої війни. Російські війська кидали на місто штурмові хвилі, використовуючи артилерію, авіацію та найманців. Українські підрозділи тримали оборону, виснажуючи ворога. «Вовки» брали участь у боях за «дорогу життя» до Бахмута, утримували важливі позиції на напрямку Хромового та Часів Яру.
7 березня 2023 року Дмитро разом із побратимами повертався після виконання завдання. Ворожий обстріл системою «Град» накривав район. Осколок влучив у шию. Поранення виявилося несумісним з життям. Він помер дорогою до шпиталю. Йому назавжди залишилося 27 років.
Прощання відбулося в Бовшеві, Бурштині та Києві. 10 березня 2023 року на Майдані Незалежності зібралися тисячі людей. Присутні були Президент, Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний та інші високопосадовці. Поховали Дмитра на Аскольдовій могилі в Києві.
Спадщина, яка продовжує жити в 2026 році
Після загибелі командира батальйон не розпався. У 2024 році він реорганізувався: вийшов зі складу 67-ї бригади та увійшов до 59-ї окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка як 108-й окремий штурмовий батальйон «Вовки Да Вінчі». Командування прийняв Сергій Філімонов. Підрозділ еволюціонував у бік безпілотних систем — з’явилися роти ударних дронів, наземних роботизованих комплексів, взводи FPV та «Вампірів».
У 2025 році «Вовки» брали участь у боях за Покровськ. Один з епізодів — звільнення населеного пункту Надіївка, де невелика група піхотинців за підтримки дронів, артилерії та робототехніки повернула під контроль 80% території. У 2026 році батальйон продовжує активні дії на Покровському напрямку. Представники підрозділу ділилися досвідом безпілотної війни під час адвокаційних візитів до Данії та Швеції.
Культурна пам’ять теж не згасає. Знято фільм «Да Вінчі», поставлено п’єси, відкрито пам’ятні знаки. Щороку 7 березня побратими та кияни вшановують пам’ять 96 полеглих воїнів батальйону. Сестра Дмитра служить у підрозділі — сімейна естафета триває.
Справжня сила «Вовків» ніколи не полягала лише в одному командирі. Вона в системі цінностей, яку Дмитро заклав: братерство, ініціатива, турбота про побратима і холодна ефективність у бою. Сьогодні ці принципи втілюються вже через дрони та роботів — інструменти, про які мріяв би художник, що малював ескізи перемоги під обстрілами.
Історія Да Вінчі ЗСУ — це історія про те, як звичайний хлопець з Прикарпаття, який любив малювати, став символом цілого покоління. Про те, як мистецтво і війна можуть співіснувати в одній людині. Про те, як спадщина одного командира продовжує захищати країну навіть після його загибелі. І про те, що в Україні завжди знайдуться ті, хто підхопить прапор і понесе його далі — до перемоги.
