Референдум 23 червня 2016 року, де 51,9 % виборців обрали вихід, став кульмінацією десятиліть євроскептицизму. Британці прагнули повернути контроль над законами, кордонами та фінансами, які, на їхню думку, надто сильно залежали від Брюсселя. Імміграція після розширення ЄС у 2004 році, відчуття втрати суверенітету та бажання укладати власні торговельні угоди переважили економічні аргументи залишників. Офіційний вихід відбувся 31 січня 2020 року, а перехідний період завершився наприкінці того ж року.
Сьогодні, у 2026-му, більшість британців уже вважає це рішення помилкою, але в момент голосування гасло «Take Back Control» звучало як обіцянка незалежності. Економіка зазнала втрат у 4–8 % ВВП порівняно з гіпотетичним сценарієм членства, торгівля з ЄС скоротилася, а міграція змінила напрямок — з європейської на глобальну. Проте питання ідентичності й суверенітету лишається ключовим для розуміння того, чому острівна держава розірвала зв’язки з континентальним блоком.
Велика Британія ніколи не була «звичайним» членом Європейського Союзу. З моменту вступу до Європейської економічної спільноти в 1973 році вона зберігала особливий статус: відмовилася від євро, не приєдналася до Шенгену, виторгувала численні винятки. Маастрихтський договір 1992–1993 років, який перетворив економічну спільноту на політичний союз, викликав у Лондоні глибоке роздратування. Багато хто вбачав у «все тіснішому союзі» загрозу парламентарному суверенітету, який британці вважали майже священним.
Фінансова криза 2008 року та боргова криза єврозони лише посилили підозри. Британські платники податків не хотіли фінансувати порятунок південноєвропейських економік. Водночас розширення ЄС 2004 року відкрило двері для мільйонів громадян Польщі, Литви, Румунії та інших країн. За оцінками, кількість жителів Великої Британії, народжених у ЄС, зросла з близько одного мільйона до понад трьох мільйонів. У робітничих районах Англії та Уельсу це відчувалося як тиск на школи, лікарні та ринок праці.
Суверенітет як головний мотив
Гасло кампанії Leave «Повернемо контроль» билося в саме серце британської політичної культури. Для багатьох виборців Європейський суд і бюрократія Брюсселя стали символами втраченої влади. Закони про рибальство, стандарти продуктів харчування, правила держзакупівель — усе це здавалося нав’язаним ззовні. Опитування після референдуму показували: головною причиною голосу «за вихід» була саме можливість приймати рішення в Вестмінстері, а не в далеких кабінетах.
Історична пам’ять теж зіграла роль. Британія звикла бачити себе глобальною силою, а не частиною континентального проєкту. Після втрати імперії членство в ЄС сприймалося частиною еліти як компроміс, а частиною суспільства — як приниження. Англійський націоналізм, особливо за межами Лондона, підживлював відчуття, що країна «розчиняється» в Європі.
Імміграція та страх змін
Свобода пересування всередині ЄС стала найболючішою точкою. Після 2004 року уряд Тоні Блера не запровадив перехідних обмежень, на відміну від Франції чи Німеччини. Результат виявився значно більшим, ніж прогнозували. У деяких містах Східної Англії та Північної Англії частка нових мешканців з ЄС різко зросла, а місцеві служби не встигали адаптуватися.
Кампанія Leave майстерно пов’язала імміграцію з питаннями житла, черг до лікарів і заробітних плат. Хоча економісти доводили, що мігранти з ЄС загалом робили позитивний внесок у бюджет і заповнювали вакансії, емоційний аргумент переміг. Нігель Фараж і UKIP роками готували ґрунт, критикуючи «відкриті двері». Коли Девід Кемерон пообіцяв референдум, щоб заспокоїти своє праве крило, хвиля вже була готова.
Економічні розрахунки та бюджет ЄС
Британія була одним із найбільших чистих платників до бюджету ЄС. У 2014–2015 роках країна вносила близько 8,8 млрд фунтів, отримуючи назад значно менше. Прихильники виходу стверджували, що ці кошти краще спрямувати на Національну службу охорони здоров’я. Знаменитий червоний автобус Vote Leave з написом «Ми відправляємо ЄС 350 мільйонів фунтів на тиждень — давайте краще профінансуємо NHS» став символом кампанії. Хоча цифра була валовою і не враховувала знижку та зворотні платежі, вона глибоко запала в пам’ять.
Багато підприємців, особливо малих і середніх, скаржилися на «червону стрічку» європейських регуляцій. Вони мріяли про швидші торговельні угоди з США, Австралією, Індією та країнами Співдружності. Ідея «Глобальної Британії» звучала привабливо після десятиліть, коли Лондон відчував себе заручником правил єдиного ринку.
| Аспект | Аргументи Leave | Аргументи Remain |
|---|---|---|
| Суверенітет | Повернення контролю над законами та кордонами | Вплив на рішення ЄС через спільні інституції |
| Імміграція | Жорсткий національний контроль | Економічна вигода від трудових ресурсів |
| Економіка | Нові глобальні угоди, менше бюрократії | Доступ до ринку 500 млн споживачів без бар’єрів |
| Бюджет | Збереження чистих внесків для внутрішніх потреб | Вигоди від спільного фінансування проєктів |
Дані для таблиці базуються на аналізах кампаній 2016 року та дослідженнях Центру європейських реформ.
Шлях від референдуму до виходу
Девід Кемерон, який підтримував залишатися, подав у відставку наступного дня після голосування. Тереза Мей, хоч і була прихильницею Remain, взяла на себе завдання «зробити Брекзит». 29 березня 2017 року вона активувала статтю 50 Лісабонського договору. Переговори виявилися болісними. Тричі парламент відхиляв угоду Мей. Країна жила в стані політичної турбулентності майже чотири роки.
Борис Джонсон, який став прем’єром у 2019-му, здобув переконливу перемогу на виборах під гаслом «Get Brexit Done». 31 січня 2020 року Велика Британія офіційно перестала бути членом ЄС. Перехідний період тривав до 31 грудня 2020-го, після чого набула чинності Угода про торгівлю та співробітництво. Вона зберегла нульові тарифи, але ввела нові митні перевірки, сертифікацію та правила походження товарів.
Наслідки, які відчуваються у 2026 році
Економічні дослідження, зокрема Центру європейських реформ і Офісу бюджетної відповідальності, сходяться на тому, що ВВП Великої Британії на 4–8 % нижчий, ніж міг би бути за умови членства. Експорт товарів до ЄС впав приблизно на 12–16 %, інвестиції бізнесу довго стагнували. Ціни на продукти харчування зростали швидше, ніж у середньому по ЄС. Чиста міграція з країн ЄС стала негативною, натомість зросла з Азії, Африки та інших регіонів.
Громадська думка різко змінилася. За опитуваннями YouGov 2025–2026 років, лише близько 30 % вважають рішення 2016-го правильним, тоді як понад 55 % вважають його помилкою. Шотландія та Північна Ірландія, які голосували за залишатися, досі відчувають напругу. Протокол щодо Північної Ірландії створив особливий режим, який іноді називають «прикордонним у Ірландському морі».
Водночас з’явилися і певні свободи. Британія уклала торговельні угоди з Австралією, Японією, приєдналася до Всеосяжної та прогресивної угоди про Транстихоокеанське партнерство. У сфері регулювання штучного інтелекту та деяких фінансових послуг країна рухається власним шляхом. У 2025–2026 роках Лондон і Брюссель почали обережне зближення в питаннях безпеки та оборони, але повернення до єдиного ринку чи митного союзу лишається політично неможливим для більшості партій.
Брекзит став дзеркалом глибоких розколів британського суспільства — між містом і провінцією, молоддю і старшим поколінням, космополітами і тими, хто відчував себе «залишеними позаду». Він показав, наскільки потужними можуть бути питання ідентичності та контролю, навіть коли економічні розрахунки говорять інше. Через десять років після референдуму країна все ще шукає нову рівновагу між глобальними амбіціями та європейською реальністю, а дискусія про ціну суверенітету далека від завершення.
