Анастасія Пустовіт народилася 27 серпня 1994 року в Скадовську на Херсонщині, а вже за два роки родина переїхала до Немішаєвого під Києвом. Батько працював міліціонером, мати — косметологинею, і в небагатій родині свята часто означали практичні подарунки на кшталт колготок замість іграшок. Дівчинка співала в народному хорі «Калинонька» з третього класу, брала участь у конкурсах читців віршів і випадково відкрила для себе акторство завдяки сусідці, яка закінчила театральний інститут. Цей шлях привів її до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, куди вона вступила лише з третьої спроби — на контракт, а третій курс оплатила гонораром за першу велику роль.
Сьогодні Пустовіт — акторка Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, зірка фільму «Коли падають дерева», серіалів «Таємниці», «Перші ластівки» та популярної «Тихої Нави», де зіграла капітана поліції Кіру. Вона поєднує сцену з волонтерством і відкритими розмовами про депресію, стандарти краси в кіно та реалії професії. Її героїні часто опиняються на межі — між системою та власною правдою, між травмою та бажанням жити далі. Саме ця чесність робить її однією з найяскравіших постатей сучасного українського театру та кіно.
У 2022 році, коли російські війська зайшли в Немішаєве, Пустовіт не виїхала. Вона організувала волонтерський штаб у місцевому будинку культури, допомагала громаді без світла, води та ліків, ризикуючи життям. Пізніше пережила важку депресію та лікування в психіатричній клініці, а після одужання повернулася до зйомок і театру. У 2026 році вона публічно розкритикувала «повальну хвилю оземпікових жінок» на екрані та нереалістичні образи героїнь, які не мають нічого спільного з життям жінок під час війни. Її історія — це не лише про ролі, а про те, як залишатися собою в професії, де вразливість стає силою.
Дитинство, хор і перші випробування на шляху до сцени
У Немішаєвому, між Бучею та Бородянкою, минуло дитинство майбутньої акторки. Батько мріяв бачити доньку юристкою, але вона наполягала на своєму. Бідність не дозволяла розкоші, і замість іграшок на свята з’являлися необхідні речі. Пустовіт пізніше згадувала, як ненавиділа День святого Миколая саме через це. Хор «Калинонька» став першим серйозним захопленням — там вона вчилася тримати голос, слухати інших і відчувати сцену. Конкурси читців віршів додали впевненості, а сусідка-акторка показала, що театр — це не просто гра, а спосіб проживати чужі життя.
Після дев’ятого класу дівчина вступила до акторського коледжу. Спроби потрапити до університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого тривали три роки. Відмовляли через «криві зуби», маленький зріст і маленькі очі. На третій спробі пощастило — контракт, український курс, спеціалізація «Акторське мистецтво драматичного театру і кіно». Курс вів заслужений діяч мистецтв України Дмитро Богомазов — режисер, відомий фізичним театром, ансамблевою роботою та глибоким зануренням у текст. Саме тут Пустовіт навчилася працювати з тілом як з інструментом, що пізніше допомогло в інтенсивних сценах.
Театральна школа: від Шекспіра до сучасних українських п’єс
З 2018 року Пустовіт — в акторському складі Театру на Лівому березі. Її театральна кар’єра почалася ще під час навчання, але професійна робота принесла різноманітні ролі. У «12 ночі, або Що захочете» за Шекспіром вона зіграла Олівію — графиню, яка переживає кохання, втрату та ігри з ідентичністю. Постановка Богомазова та Самініна вимагала точної фізичної форми та емоційної гнучкості.
У «Поганих дорогах» Наталки Ворожбит режисерки Тамари Трунової Пустовіт грала Другу — одну з жінок, чиї історії переплітаються з війною на Донбасі. П’єса, написана ще до повномасштабного вторгнення, стала пророцтвом і випробуванням для акторки. У «Класі» Павла Ар’є вона перевтілювалася в ученицю, вчительку та бабусю, показуючи, як школа відображає все суспільство. Міжнародні колаборації з італійським режисером Маттео Спіацці в «Сімейному альбомі» та «Моментах» додали досвіду роботи в іншій культурній традиції.
Театр для Пустовіт — це не просто робота, а простір, де можна досліджувати межі людської психіки. Ролі в п’єсах Ар’є, Ворожбит та Гарровера («Чорний дрізд») вимагають від акторки бути одночасно вразливою та сильною. Цей досвід вона переносить у кіно, де камера фіксує найтонші нюанси.
Кіно прорив: «Коли падають дерева» та фестивальний успіх
У 2018 році вийшов повнометражний дебют Марисі Нікітюк «Коли падають дерева» — копродукція України, Польщі та Північної Македонії. Пустовіт зіграла Ларису — підлітка, яка після смерті батька намагається вирватися з провінційного життя. Вона кохає молодого бандита Шрама, планує втечу, але стикається з тиском родини, де бабуся турбується лише про «що люди скажуть». Фільм знятий суржиком, з елементами магічного реалізму, і досліджує теми автономії, бунту проти стереотипів та впливу середовища.
Світова прем’єра відбулася на Берлінале-2018 у програмі Panorama. Українська прем’єра — на Одеському міжнародному кінофестивалі, де Пустовіт отримала «Золотого Дюка» за найкращу жіночу роль. Пізніше — «Срібний Павич» за найкращу жіночу роль на Міжнародному кінофестивалі в Гоа (Індія). Фільм номінували на «Золоту дзиґу», а Пустовіт — на найкращу жіночу роль. Це був справжній прорив: роль у дебютному фільмі, який потрапив на один з найпрестижніших фестивалів світу, відкрила двері до великих проєктів.
Після «Коли падають дерева» Пустовіт знялася в довгому серіалі «Таємниці» (2019) — Катя Грищук, головна роль у 95 серіях. Потім — «Перші ластівки. Zалежні» (2020), де зіграла Каріну Вознюк. Ці проєкти закріпили за нею амплуа складних молодих жінок, які борються з обставинами.
У 2026 році вийшла «Тиха Нава» — перший український серіал у стилі true crime детективного трилера від Київстар ТБ. Події розгортаються влітку 2018 року в невеликому містечку на Київщині. Молодий юрист Адам випадково потрапляє в центр розслідування жорстоких злочинів. Його наречена Інна переживає травму, а Адам стає слідчим, щоб знайти кривдника. Пустовіт грає Кіру — капітана поліції, жінку, яка давно знайома з Адамом ще з університетських часів. Через домагання викладача вона не змогла залишитися в Києві й опинилася в маленькому містечку. Тут вона працює в системі, де правда не завжди перемагає, і змушена грати за «чоловічими» правилами, хоча глибоко страждає від насильства та харасменту.
Акторка уникає мелодрами: психологічну розхитаність Кіри передає через скуту пластику, заляканий погляд та напружені паузи. Це роль жінки, яка зламана, але продовжує функціонувати. Серіал резонує з глядачами, бо показує механізми мовчання, корупції та влади в маленькому містечку — теми, які стали ще гострішими після 2022 року.
24 лютого 2022 року Пустовіт вирішила переїхати до батьків у Немішаєве. Селище опинилося в зоні окупації — між Бучею та Бородянкою. 26 лютого в місцевому будинку культури вона організувала власний волонтерський штаб. Допомагали громаді, коли зникло світло й вода, зачинилися магазини, не було доступу до ліків. Акторка виїжджала на свій страх і ризик, маючи рації та зв’язок з теробороною.
У бомбосховищах іноді ховалися російські військові — приносили вино з розграбованої фури та цукерки дітям. Пустовіт відмовлялася українською, уникала контактів, щоб не привертати увагу. Коли стало надто небезпечно, штаб розформували, і вона разом з іншими перебралася у власні укриття. Пізніше вони вирвалися з окупації під обстрілами. Цей досвід вона назвала початком свого волонтерства — не тилового, а безпосередньо в епіцентрі.
Депресія, психлікарня та сила, яка народжується з болю
Після окупації та інтенсивного волонтерства Пустовіт зіткнулася з важкою депресією та тривожно-депресивним розладом. Діагноз підтвердили за шкалою Бека. Вона потрапила до психіатричної клініки — сучасної, де можна було ходити, приймати відвідувачів, без жорстких обмежень. Реальність, яку малює хвороба, викривлена: людина вважає себе тягарем, живе з постійним почуттям провини за власне існування, 24/7. Суїцидальні думки та плани стали реальністю.
Акторка відкрито розповіла про це в інтерв’ю. Вона зазначила, що агресія для неї — це іноді єдиний спосіб відстояти себе, інакше депресія повертається. Професія не рятує людей, але після лікування вона зрозуміла: акторство — це її хліб і спосіб стабілізувати психіку. Вона призупинила волонтерські проєкти на час відновлення, але не покинула їх назавжди. Повернення до зйомок у серіалі «Повернення» стало першим кроком назад до життя.
Голос, який не мовчить: стандарти краси, гонорари та реальність війни
У 2026 році Пустовіт виступила з гучною заявою про стандарти краси в українському кіно. Вона розкритикувала «повальну хвилю оземпікових жінок» на екрані та нереалістичну худорлявість героїнь, які відірвані від життя. Під час війни жінки переживають втрати, стрес, зміни тіла — і кіно повинно відображати цю правду, а не створювати ілюзію ідеальності. Це не просто коментар про зовнішність, а про те, як індустрія уникає складних тем.
Акторка прямо говорить і про низькі гонорари: чому актори погоджуються на копійки і де проходить межа. Вона не боїться бути «противною» на знімальному майданчику, якщо це стосується принципів. Така позиція робить її не просто виконавицею ролей, а голосом, який змінює розмову в професії.
Особисте життя: кохання, що тримається попри фронт
Вже п’ятий рік Пустовіт у стосунках з військовим-добровольцем Володимиром Литвиновим. Вони познайомилися до повномасштабного вторгнення, планували жити разом, але 26 лютого 2022 року він пішов добровольцем. Перший рік був особливо важким — він служив піхотинцем у полях. Тепер зустрічі рідкісні, часто в Запоріжжі, коли в нього відпустка. Жодного свята вони не зустріли разом.
Акторка зберігає приватність, але відкрито говорить про плани на весілля та готовність до першої вагітності. Війна вимагає особливого діалогу — чесності, підтримки та вміння жити моментом. Вона не приховує труднощів, але підкреслює: це величезний подарунок — мати можливість побачитися в нинішніх умовах.
Чому історія Анастасії Пустовіт продовжує надихати
Пустовіт не вписується в шаблон «зірки». Вона грає жінок, які страждають, бунтують, виживають і продовжують шукати правду. Її театральний бекграунд дає глибину кінематографічним ролям, а реальний досвід волонтерства та боротьби з депресією робить її слова про індустрію вагомими. У «Тихій Наві» Кіра — це не просто поліцейська, а дзеркало системи, де жінка змушена пристосовуватися, але не втрачає внутрішнього стрижня.
Її шлях показує, що акторство в Україні сьогодні — це не тільки про естетику, а про відповідальність. Про те, щоб говорити про ментальне здоров’я, коли це ще стигматизовано. Про те, щоб залишатися в окупації та допомагати, коли легше втекти. Про те, щоб кохати людину на фронті і планувати майбутнє, не знаючи, що буде завтра.
У кожній новій ролі та в кожній публічній заяві Пустовіт нагадує: реальність складніша за будь-який сценарій, і саме в цій складності народжується справжня сила. Її історія ще далеко не завершена — попереду нові вистави, фільми та розмови, які змусять глядачів дивитися на світ інакше.
