Симон Петлюра увійшов в історію як людина, яка в найкритичніший момент Української революції 1917–1921 років взяла на себе відповідальність за збереження державності. Народжений у Полтаві 1879 року в родині міщан козацького коріння, він пройшов шлях від театрального критика та журналіста до голови Директорії Української Народної Республіки та Головного отамана її військ. Його життя — це історія про спробу викувати незалежну Україну посеред руйнування імперій, громадянської війни та зовнішніх інтервенцій.
Петлюра не був бездоганним полководцем і не уникнув помилок, типових для тієї епохи хаосу. Водночас саме він став одним із небагатьох лідерів, хто послідовно боровся за соборну українську державу, організовував регулярну армію з нуля та шукав союзників у Європі. Сьогодні, через сто років після його загибелі, постать Петлюри набуває нового виміру: його досвід будівництва армії та державних інституцій у екстремальних умовах резонує з сучасними реаліями захисту незалежності.
У вихорі подій, коли багато політичних сил вагалися або шукали компромісу з більшовиками чи білогвардійцями, Петлюра обрав шлях безкомпромісної боротьби. Цей вибір зробив його символом для одних і мішенню для радянської пропаганди — для інших. Його спадщина живе не лише в пам’ятниках та перейменованих вулицях, а й у розумінні, що державність потребує сильної армії, єдності та чіткої стратегії.
Ранні роки: від семінариста до культурного діяча
У Полтаві 10 (22) травня 1879 року в багатодітній родині Васильовича та Ольги Петлюр народився Семен — згодом Симон. Батько займався візницьким промислом, походив із давнього козацького роду. Мати виховувала дітей у релігійному та українському дусі. Хлопець ріс серед книжок, хорового співу та скрипки. У 13 років почав навчання в церковно-парафіяльній школі, а 1895-го вступив до Полтавської духовної семінарії.
Там проявився його непокірний характер. Під впливом творів Шевченка, Котляревського та історичної літератури він організував самоосвітній гурток. 1900 року познайомився з Миколою Міхновським і вступив до Революційної української партії. У 1901-му семінарію залишив після участі в організації концерту Миколи Лисенка та антиурядових настроїв. Виключення не зламало його — навпаки, підштовхнуло до активної діяльності.
На Кубані Петлюра вчителював, організував осередок партії, брав участь в археографічній експедиції. Заарештований, утік за кордон. У Львові редагував «Селянин», співпрацював з «Літературно-науковим вісником». Після амністії 1905 року повернувся, працював у київській «Раді», петербурзькій «Вільній Україні». Переїхав до Москви, видавав журнал «Украинская жизнь». Одружився з Ольгою Більською, 1911 року народилася донька Леся.
Його статті про театр, культуру та національне питання формували українську інтелігенцію. Петлюра не просто писав — він створював простір для української ідентичності в умовах імперської цензури. Цей досвід публіциста та організатора став основою для його майбутньої політичної ролі.
1917 рік: будівництво української армії з нуля
Лютнева революція застала Петлюру на Західному фронті в Мінську. Він організував Український з’їзд фронту, очолив Українську фронтову раду. На І Всеукраїнському військовому з’їзді в Києві став головою Українського генерального військового комітету. У червні 1917-го його призначили генеральним секретарем з військових справ у Генеральному секретаріаті Центральної Ради.
Петлюра наполегливо просував українізацію армії — переформування російських частин в українські. Це викликало опір як з боку Тимчасового уряду, так і частини українських діячів, які боялися мілітаризації. Він наполягав: без власного війська автономія залишиться декларацією. Під його керівництвом створювалися сердюцькі дивізії, проводилася робота з козацькими частинами.
У жовтні 1917-го, після більшовицького перевороту, Петлюра віддав наказ зайняти урядові об’єкти в Києві. Армія УНР почала формуватися в реальних боях проти червоних загонів. У січні 1918-го він очолив Гайдамацький кіш Слобідської України, бився на Полтавщині, брав участь у штурмі Арсеналу та звільненні Києва від більшовиків у березні.
Конфлікти з Винниченком та Грушевським щодо методів та темпів українізації призвели до відставки. Але Петлюра вже став однією з ключових військових фігур революції.
Директорія та вершина влади
Після гетьманського перевороту Скоропадського Петлюра опинився в опозиції. Його заарештували в липні 1918-го, утримували в Лук’янівській тюрмі. Звільнений під час антигетьманського повстання, він увійшов до Директорії — колективного органу влади, що повалила гетьманат у грудні 1918 року.
У лютому 1919-го, після від’їзду Винниченка, Петлюра очолив Директорію. Став Головним отаманом військ і флоту УНР. У цей період УНР вела війну на кілька фронтів: проти більшовиків, денікінської Добровольчої армії, польських військ на заході. Армія налічувала десятки тисяч бійців, але страждала від нестачі зброї, боєприпасів, дисципліни та єдиного командування.
Петлюра намагався централізувати владу, боротися з отаманщиною — самочинними загонами, що часто грабували населення. Він проводив реформи, шукав міжнародної підтримки. У грудні 1919 — січні 1920 року армія УНР здійснила Першу зимову кампанію — легендарний рейд тилами ворога, що продемонстрував здатність українських частин до маневрової війни.
Союз з Польщею та останні кампанії
У квітні 1920 року Петлюра уклав Варшавський договір з Польщею Юзефа Пілсудського. Польща визнавала незалежність УНР під проводом Директорії та Петлюри. УНР визнавала польський кордон по Збручу, відмовляючись від претензій на Східну Галичину та частину Волині. Натомість Польща надавала військову допомогу — зброю для трьох дивізій та спільну операцію проти більшовиків.
У травні 1920-го союзні польсько-українські війська провели Київську операцію, звільнили столицю. Але радянський контрнаступ змусив відступити. Рижський мир 1921 року між Польщею та РСФРР остаточно перекреслив надії на відновлення УНР на Наддніпрянщині. Армія УНР перейшла Збруч і була інтернована.
Договір викликав гостру критику в Галичині — його сприймали як зраду соборності. Для Петлюри це був прагматичний крок у безвихідній ситуації: або союз з Польщею, або повна капітуляція перед більшовиками. Історія показала, що альтернативи майже не існувало.
Спірні сторінки: Петлюра і єврейські погроми
Однією з найтрагічніших і найсуперечливіших тем залишається участь частин армії УНР у єврейських погромах 1919–1920 років. У хаосі громадянської війни, коли центральна влада слабко контролювала фронт, а в армії панувала отаманщина, сталися масові злочини проти мирного єврейського населення. Історики оцінюють загальну кількість жертв погромів на території колишньої Російської імперії в десятки тисяч, з яких значна частка припадає на 1919 рік.
Петлюра особисто не віддавав наказів на погроми. Навпаки — ще в семінарії товариші прозвали його «єврейським батьком» за дружні стосунки з єврейськими студентами та захист їхніх прав. У 1919 році Директорія та сам Петлюра видали низку наказів і прокламацій проти погромів. Наказ № 131 від 26 серпня 1919 року прямо вимагав карати більшовиків-комуністів та бандитів, що влаштовують погроми, і викидати підбурювачів з війська як зрадників.
Частину винних покарали — стратили отаманів та козаків, причетних до конкретних злочинів. Проте контроль над армією був недостатнім. Війна велася на виснаження, солдати часто не отримували платні та харчів, поширювалися старі імперські антисемітські настрої. Погроми чинили не лише частини УНР, а й денікінці (які відкрито сповідували антисемітизм), червоні частини, загони Григор’єва та інші отамани.
Радянська пропаганда десятиліттями зображувала Петлюру головним організатором погромів, щоб дискредитувати весь український визвольний рух. Насправді відповідальність лідера за злочини підлеглих існує, але пряма організація та заохочення не підтверджуються документами. Це залишається однією з найболючіших сторінок, де історична правда вимагає nuance, а не спрощених ярликів.
Еміграція та трагічна загибель у Парижі
Після інтернування армії Петлюра опинився в Польщі, потім через Будапешт, Відень та Женеву дістався Парижа восени 1924 року. Там він очолював уряд УНР в еміграції, видавав тижневик «Тризуб», писав статті про національне визволення. Жив скромно, багато читав, спілкувався з українською діаспорою.
25 травня 1926 року на вулиці в Латинському кварталі Парижа Симона Петлюру застрелив Шолом Шварцбард — єврейський анархіст, який втратив родичів під час погромів. Вбивця здався поліції, заявивши про помсту. Суд у 1927 році виправдав його. Існують версії про причетність радянських спецслужб до організації вбивства — Шварцбард міг діяти під контролем ГПУ.
Поховали Петлюру на цвинтарі Монпарнас. Його смерть стала символом для української еміграції та ударом по надіям на швидке відновлення державності.
Спадщина Симона Петлюри в сучасній Україні
У незалежній Україні Петлюра поступово повертається з тіні радянських міфів. Йому встановлено пам’ятники в Києві та інших містах, перейменовано вулиці. 2025 року Президент Володимир Зеленський присвоїв 152-й єгерській бригаді почесне найменування «Симон Петлюра». 2026 року, на століття з дня загибелі, відбулися численні конференції, виставки та наукові читання, що підкреслюють його роль у боротьбі за державність.
Сьогодні постать Петлюри сприймається переважно як символ непохитності, армійського будівництва та прагнення до європейської України. Його досвід — це урок про те, що незалежність не дається раз і назавжди, а потребує постійної оборони, сильних інститутів та здатності до складних союзів. У контексті повномасштабної російської агресії 2022–2026 років уроки Петлюри про важливість регулярної армії, дисципліни та національної єдності звучать особливо актуально.
Петлюра не став іконою без тіней — і це правильно. Його життя показує складність вибору в часи, коли кожне рішення могло коштувати тисяч життів. Але саме завдяки таким людям, як він, ідея української державності пережила століття і сьогодні реалізується на практиці. Його ім’я залишається частиною живого історичного діалогу, а не застиглої пропагандистської схеми.
