У Страсну п’ятницю храми наповнюються особливим світлом — не святковим, а глибоким, ніби просоченим самою суттю жертви. Виводять Плащаницю, і повітря стає важким від ладану та тиші. У цей день, коли Церква переживає розп’яття Христа, питання про те, чи можна братися за тісто для паски, виникає не з цікавості, а з реального внутрішнього конфлікту багатьох вірян.
Відповідь не вкладається в просте «можна» чи «не можна». Православна Церква України та Українська греко-католицька церква не мають у своєму Типіконі прямої заборони на випікання пасок саме цього дня. Водночас священники одностайно радять: п’ятниця — це час зосередження на страстях Господніх, а не на домашніх клопотах. Народні традиції, як свідчать етнографічні записи, були гнучкішими: у різних регіонах України паску пекли і в четвер, і в п’ятницю, і в суботу, залежно від обставин і місцевих звичаїв.
Суть у тому, щоб будь-яка робота не витісняла молитву та участь у богослужіннях. Якщо людина пече з благоговінням, не в метушні й не замість храму — це не стає гріхом. Якщо ж випічка перетворюється на суєту, яка відволікає серце від Голгофи, — тоді навіть у дозволений день вона втрачає свій глибокий сенс.
Страсна п’ятниця в українській православній та греко-католицькій традиції — це не просто один із днів посту. Це день, коли богослужіння сягає особливої напруги. Не служать Божественну літургію. Замість неї — особливі послідування, читання Дванадцяти Євангелій напередодні ввечері, а потім винос Плащаниці. Віряни стоять у храмі, тримаючи свічки, і переживають момент, коли тіло Христа знімають з хреста й покладають у гріб.
У домах цього дня традиційно зберігали тишу. Не співали голосно, не влаштовували гучних справ, не розважалися. Деякі родини постували до самого виносу Плащаниці, споживаючи лише хліб і воду. Саме в такому контексті й виникло переконання, що пекти паску — річ, яка не пасує до жалоби. Адже паска — це хліб радості, символ Воскресіння, здоба зі здобними продуктами, яку потім несуть до храму на освячення. Готувати її в день, коли Церква оплакує смерть Спасителя, для багатьох виглядало як порушення внутрішньої гармонії.
Проте церковні канони не містять пункту «заборонено пекти паску в Страсну п’ятницю». Типікон наголошує на «днях тиші» — четвер, п’ятниця, субота — і закликає вірян до молитви, покаяння та участі в богослужіннях. Священники ПЦУ та УГКЦ у своїх поясненнях 2025–2026 років повторюють одне й те саме: немає формальної заборони, але є дух дня. Якщо випікання не заважає людині прийти до храму, помолитися біля Плащаниці й не перетворюється на метушню — Церква не вважає це порушенням.
Деякі священнослужителі навіть наголошують: домашні справи ніхто не скасовував. Якщо людина працює весь тиждень і фізично не встигає спекти паску раніше, вона може зробити це ввечері в п’ятницю, особливо якщо це робиться з молитвою. Особливої ваги набуває ситуація, коли паску печуть для військових, які захищають Україну. У такому випадку багато капеланів прямо кажуть: це не гріх, а прояв любові й жертви.
Етнографічні дослідження малюють дещо іншу картину, ніж сучасні популярні статті. Кандидатка історичних наук Леся Горошко-Погорецька з Інституту народознавства НАН України на основі архівних записів та польових матеріалів зазначає: у давнину не існувало твердої, універсальної заборони пекти паску саме в п’ятницю. Багато етнографічних джерел свідчать, що в деяких регіонах України цю випічку робили саме тоді.
На Лемківщині, Бойківщині, у записах Жовківського повіту 1929 року та на Слобожанщині паску пекли в п’ятницю. Господині вважали, що цей день має особливу силу. Випічка, зроблена в Страсну п’ятницю, довго не черствіла, нібито мала цілющі властивості й могла допомагати від хвороб. Під час замішування тіста та випікання жінки промовляли «Отче наш». Деякі поєднували це з посадкою капусти — «щоб була здорова, як паска». Якщо паска тріскалася чи опадала, вважали це поганою прикметою для врожаю.
У той самий час у інших місцевостях, особливо там, де сильно відчувалася урочистість виносу Плащаниці, пекти в п’ятницю уникали. Деякі жінки навіть сповідалися в тому, що зробили це, сприймаючи як гріх. Тобто традиція була живою й різноманітною, а не єдиною жорсткою забороною для всієї України.
Чистий четвер став найпопулярнішим днем для випікання пасок не випадково. Після генерального прибирання дому, яке зазвичай робили саме в цей день, господині мали чисту оселю, вимиті вікна й уже підготовлене серце. Тісто ставили ввечері, а вранці або вдень пекли. Атмосфера ще не була повністю жалобною — попереду ще Страсна п’ятниця, але вже відчувалося наближення свята.
Страсна субота, своєю чергою, приваблює тих, хто не встиг у четвер. Після вечірньої служби, коли Плащаницю вже покладено в храмі, багато хто пече «допік» — невелику кількість пасок або калачів. У цей день уже відчувається передчуття Воскресіння, і випічка сприймається природніше.
П’ятниця опиняється посередині — між двома полюсами. Для когось вона стає єдиним можливим днем через графік роботи, для когось — свідомим вибором, коли хочеться надати пасці особливої сили за народними віруваннями.
У 2026 році, коли багато українських родин живуть у стані постійної напруги, питання випікання пасок часто набуває практичного виміру. Люди працюють у змінах, хтось на фронті, хтось у тилу, хтось за кордоном. Не завжди вдається дотримуватися ідеального графіка «четвер — п’ятниця — субота».
У таких умовах багато сімей печуть паску саме в п’ятницю ввечері, після того як хтось із домочадців відвідав службу. Дехто готує тісто заздалегідь — у четвер увечері — і залишає його підходити, а в п’ятницю лише формує й випікає. Це зменшує час, проведений біля печі, і дозволяє зберегти внутрішню зосередженість.
Особливо зворушливою є практика, коли паску печуть спеціально для захисників. Капелани та священники в таких випадках часто дають благословення й наголошують: це не просто їжа, а акт турботи й молитви в дії. Тісто, замішане з думкою про тих, хто ризикує життям, набуває іншого виміру.
Якщо ви все ж вирішили пекти паску в Страсну п’ятницю, є кілька способів зробити це з максимальною повагою до дня.
По-перше, намагайтеся прив’язати процес до богослужіння. Багато хто йде на винос Плащаниці, а потім уже спокійно повертається додому й пече. По-друге, працюйте тихо, без гучної музики чи розмов. Можна вмикати записи богослужінь або просто зберігати тишу. По-третє, промовляйте молитви — не механічно, а щиро, як це робили колись господині.
Якщо є можливість, печіть не всю партію в п’ятницю. Зробіть частину в четвер, а в п’ятницю — лише те, що не встигли. Або навпаки: підготуйте все заздалегідь, а в п’ятницю лише поставте в духовку вже сформовані паски. Це зменшує час і напругу.
Дехто використовує менші форми — тоді випічка займає менше часу й менше відволікає. А хтось пече одну велику паску як символічний дар і для сім’ї, і для храму.
Урешті-решт, вибір дня для випікання паски — це не стільки питання календаря, скільки питання серця. Церква дає орієнтир, народна традиція — гнучкість, а сучасне життя — свої обставини.
Коли тісто піднімається в ночі Страсної п’ятниці, а в храмі ще стоїть Плащаниця, людина, яка стоїть біля печі, насправді торкається обох полюсів християнської віри: хреста й порожнього гробу. Вона готується до того, щоб у неділю принести в храм не просто здобу, а частинку свого життя, прожитого між скорботою й надією. І саме в цьому — найглибший сенс будь-якого дня, коли ми вирішуємо, чи можна пекти паску.
