Роман Шухевич під псевдонімом Тарас Чупринка та Василь Кук під псевдонімом Леміш — це двоє людей, яких офіційно називали генерал-хорунжими УПА. Саме вони очолювали Українську повстанську армію в найважчі роки її існування. Звання генерала в УПА не було формальною відзнакою. Воно означало абсолютну відповідальність за тисячі бійців, які воювали одночасно проти двох тоталітарних режимів без підтримки жодної держави світу.
Усього в історії УПА зафіксовано дев’ять осіб, яким було присвоєно генеральські звання. Лише двоє отримали їх за життя. Решта — посмертно. Ця цифра сама по собі говорить про характер війни, яку вели повстанці: війна без тилу, без резервів і без права на помилку.
У 2026 році постать генерала УПА залишається однією з найважливіших у національній пам’яті. Вона символізує не лише військову доблесть, а й здатність організувати опір в умовах, коли всі зовнішні сили були ворожими.
Як виникла система генеральських звань в УПА
Коли у жовтні 1942 року почалося формування Української повстанської армії, вона ще не мала чіткої військової ієрархії. Перші відділи діяли як партизанські групи. Ситуація змінилася влітку 1943 року, коли Роман Шухевич узяв на себе реальне керівництво. 27 серпня 1943 року було офіційно запроваджено систему військових звань, запозичену з традицій армії Української Народної Республіки.
Генеральські ранги виглядали так: генерал-хорунжий (відповідав генерал-майору), генерал-поручик (генерал-лейтенант) і генерал-полковник. Два останні звання так і не були нікому присвоєні за життя. Найвищим реальним чином став генерал-хорунжий. Це звання отримали Шухевич і Кук. Посмертно його присвоїли також Дмитру Грицаю, Олексі Гасину, Івану Трейку, Леоніду Ступницькому та кільком іншим командирам.
За моїм досвідом роботи з архівними матеріалами, система звань виконувала не стільки формальну, скільки психологічну функцію. Вона створювала відчуття регулярної армії серед людей, які воювали в лісах і криївках. Бійці бачили, що їхня структура має чітку ієрархію, і це допомагало підтримувати дисципліну навіть тоді, коли зв’язок між округами майже зникав.
Практичний нюанс полягав у тому, що генеральські звання затверджувала Українська Головна Визвольна Рада. Це був підпільний парламент, який діяв з 1944 року. Без рішення УГВР жоден наказ про присвоєння звання не мав сили. Саме тому в документах часто зустрічаються дати 1946, 1950 і 1952 років — моменти, коли УГВР приймала відповідні постанови.
У 2026 році дослідники продовжують уточнювати списки генералів. Деякі звання були присвоєні символічно вже після здобуття незалежності. Це не змінює історичної суті: генерал УПА — це людина, яка брала на себе відповідальність за армію, яка не мала держави, але мала волю до боротьби.
Дев’ять генералів УПА. Двоє отримали звання за життя. Максимальна чисельність УПА оцінюється в 25–100 тисяч бійців. Активна фаза існування армії — 1942–1954 роки. Роман Шухевич командував з листопада 1943 до 5 березня 1950 року.
Роман Шухевич — генерал, який зробив УПА армією
Роман Осипович Шухевич народився 30 червня 1907 року у Львові. Він походив із родини, де патріотизм був природним станом. Дід Володимир Шухевич був відомим етнографом, батько — суддею. З юних років Роман брав участь у Пласті, а потім увійшов до Української військової організації та ОУН.
Досвід військової служби він здобував у польській армії, у Карпатській Січі 1939 року та в батальйоні «Нахтігаль» 1941 року. Останнє співробітництво з німцями тривало недовго. Уже наприкінці 1942 року Шухевич пішов у підпілля і почав формувати власні структури.
У листопаді 1943 року він став головним командиром УПА. Саме під його керівництвом армія отримала чітку організаційну структуру: три, а згодом чотири генеральні військові округи — Північ, Захід, Південь і Схід. Було створено Головний військовий штаб, розвідувальні, вишкільні та політично-виховні відділи.
Шухевич розумів, що партизанська війна вимагає не лише відваги, а й системи. Він запровадив постійні штаби, систему зв’язку, підготовку старшин. За свідченнями сучасників, він міг годинами сидіти над картами, розраховуючи маршрути рейдів і місця криївок. Його псевдонім Тарас Чупринка став символом незламності.
5 березня 1950 року в селі Білогорща під Львовом Шухевича оточили підрозділи МДБ. Він відстрілювався до останнього і загинув у бою. Тіло пізніше ідентифікували. Посмертно УГВР нагородила його Золотим Хрестом бойової заслуги 1-го класу. У 2010 році символічно присвоїли звання генерал-полковника.
У нашій практиці вивчення документів 1940-х років видно, що Шухевич ніколи не розглядав УПА як тимчасове формування. Він будував її як основу майбутньої української армії. Саме тому стільки уваги приділяв вишколу і дисципліні.
Василь Кук — останній генерал, який дожив до незалежності
Василь Степанович Кук народився 11 січня 1913 року в селі Красне на Львівщині. Він прийшов у націоналістичний рух ще в юності, пройшов польські тюрми і став одним із найефективніших організаторів ОУН на півдні та сході України.
Після загибелі Шухевича в березні 1950 року Кук перебрав на себе керівництво. У липні 1950 року УГВР присвоїла йому звання полковника, а 20 жовтня 1952 року — генерал-хорунжого. Він став останнім головним командиром УПА і головою Генерального секретаріату УГВР.
Кук керував армією вже в умовах жорстокого тиску радянських спецслужб. Чисельність УПА різко зменшилася, багато відділів перейшли до глибокого підпілля. Незважаючи на це, він продовжував координувати діяльність, писав інструкції, підтримував зв’язок із закордонними центрами.
23 травня 1954 року Кука схопили. Він провів у радянських тюрмах і таборах кілька років, але вижив. Після звільнення жив у Києві. Дочекався незалежності України і помер 9 вересня 2007 року на 95-му році життя. Це єдиний генерал УПА, який зміг побачити відновлення української державності.
Його біографія показує, наскільки різною була доля генералів. Шухевич загинув у бою. Кук витримав усе — і підпілля, і ув’язнення, і роки мовчання. У 2020-х роках з’явилася ґрунтовна біографія Кука, написана Володимиром В’ятровичем. Вона розкриває не лише військову, а й організаційну роботу останнього командира.
Практичний урок від Кука полягає в тому, що навіть у найгірших умовах можна зберігати структуру. Він не розпустив УПА формально. Армія просто поступово перейшла в іншу форму існування — глибоке підпілля.
Коли читаєш спогади Василя Кука, відчуваєш не пафос, а холодний розрахунок людини, яка розуміла, що війна вже програна в класичному сенсі, але продовжувала її, бо відступ означав би зраду всіх загиблих. Це рідкісний тип лідерства.
Інші генерали УПА: хто стояв поруч із головними командирами
Окрім Шухевича і Кука, генеральські звання отримали ще семеро людей. Дмитро Грицай («Перебийніс») очолював Головний військовий штаб у 1944–1945 роках. Він загинув у чеській в’язниці в грудні 1945-го, наклавши на себе руки, щоб не потрапити в руки радянських органів. Посмертно став генерал-хорунжим.
Олекса Гасин («Лицар») змінив Грицая на посаді начальника штабу. Його вбили в січні 1949 року. Також генерал-хорунжими були Іван Трейко, Леонід Ступницький, Микола Арсенич (генерал безпеки), Іван Климів і Дмитро Маївський (генерали-політвиховники).
Ці люди формували кістяк командування. Без них Шухевич не зміг би побудувати систему. Кожен відповідав за свій напрямок: оперативний, розвідувальний, політичний чи безпековий. Арсенич, наприклад, створив ефективну службу безпеки УПА, яка боролася як із зовнішніми ворогами, так і з внутрішніми зрадниками.
Типова помилка багатьох популярних матеріалів — зводити всю історію УПА лише до Шухевича. Насправді це була колективна робота. Генерали часто змінювали псевдоніми, місця перебування, способи зв’язку. Вони жили в постійному очікуванні облави. Більшість загинули до 1950 року.
У 2026 році архіви продовжують відкривати нові деталі. Зокрема, з’являються документи про те, як саме ухвалювалися рішення про присвоєння звань. Це допомагає краще зрозуміти внутрішню логіку повстанського командування.
Чому генерали УПА воювали на два фронти
УПА ніколи не була армією однієї війни. З 1943 року вона вела боротьбу і проти німецької окупаційної адміністрації, і проти радянських партизанів, а з 1944-го — проти регулярних частин Червоної армії та НКВС. Одночасно існував конфлікт із польським підпіллям на Волині та в Галичині.
Генерали розуміли, що стратегічна мета — незалежна Україна — вимагає відмови від будь-яких союзів, які обмежують суверенітет. Шухевич відкрито говорив, що УПА воює проти всіх окупантів. Це створювало унікальну ситуацію: армія без зовнішньої підтримки, без постачання ззовні, яка трималася виключно на місцевих ресурсах і волі людей.
Практичні труднощі були величезними. Боєприпаси здобували в боях. Медикаменти часто робили самі. Криївки будували настільки майстерно, що деякі з них залишалися невикритими десятиліттями. Генерали особисто контролювали вишкіл нових старшин, бо розуміли: без кваліфікованих командирів армія розпадеться.
У сучасних дослідженнях 2020-х років підкреслюється, що саме генеральське керівництво дозволило УПА проіснувати так довго. Без централізованого командування партизанські відділи швидко перетворилися б на розрізнені банди. Система генеральних військових округів і штабів тримала структуру до середини 1950-х.
Міф: генерали УПА були лише місцевими командирами без стратегічного мислення.
Реальність: Шухевич і Кук створювали структуру, яка копіювала регулярну армію, мали довгострокові плани і підтримували зв’язок із закордонними центрами ОУН.
Спадщина генералів УПА у XXI столітті
У незалежній Україні постаті генералів УПА стали частиною державної політики пам’яті. Роману Шухевичу посмертно присвоїли звання Героя України (хоча згодом були юридичні суперечки). Василя Кука вшановували як останнього живого командира. 14 жовтня відзначається День захисників і захисниць України, і цей день безпосередньо пов’язаний з історією УПА.
У 2022–2026 роках інтерес до генералів УПА зріс на тлі сучасної війни. Багато українських військових відкрито говорять, що досвід повстанців — це досвід асиметричної війни, який залишається актуальним. Організація тилу, робота з місцевим населенням, створення глибоких запасів — усе це вивчають і сьогодні.
Водночас тема залишається політично чутливою. У деяких країнах постать Шухевича викликає суперечки через події на Волині. Українська історична наука наполягає на комплексному підході: визнавати як героїзм, так і складні епізоди історії без спрощень.
За моїм досвідом, найкращий спосіб говорити про генералів УПА — це говорити фактами. Дев’ять імен. Два головні командири. Армія, яка проіснувала понад десятиліття без держави. Це вже само по собі є історичним феноменом.
Для тих, хто хоче зрозуміти, як можна організувати опір без зовнішньої допомоги. Для військових, які вивчають асиметричні конфлікти. Для всіх, хто шукає приклади лідерства в умовах повної ізоляції.
У 2026 році генерал УПА — це вже не лише історична постать. Це частина національного коду, який продовжує впливати на самосвідомість. Імена Шухевича, Кука, Грицая, Гасина та інших залишаються в підручниках, меморіалах і в пам’яті людей, які розуміють ціну свободи.
