Головними організаторами Голодомору 1932–1933 років в Україні були Йосип Сталін, В’ячеслав Молотов, Лазар Каганович, Павло Постишев, Станіслав Косіор, Мендель Хатаєвич та Влас Чубар. Саме їх Апеляційний суд міста Києва у січні 2010 року офіційно визнав винними у вчиненні геноциду української нації.
Ці керівники більшовицького тоталітарного режиму свідомо створили умови, несумісні з життям для мільйонів українських селян. Через систему надмірних хлібозаготівель, повну конфіскацію продовольства, запровадження «чорних дощок» та блокаду територій вони фізично знищили частину українського народу.
Рішення ухвалювалися на рівні Політбюро ЦК ВКП(б) і реалізовувалися через республіканські органи влади. Результатом стала загибель близько 3,9 мільйона людей тільки в межах УСРР, а загальні демографічні втрати сягнули 4,5 мільйона.
Історичний контекст і політичні передумови злочину
На початку 1930-х років радянське керівництво форсувало суцільну колективізацію сільського господарства. Українське селянство чинило найсильніший опір цій політиці серед усіх республік СРСР. У 1930–1931 роках прокотилася хвиля повстань, які охопили сотні сіл. Сталін і його оточення сприйняли це як пряму загрозу контролю над найважливішою хлібною республікою.
У серпні 1932 року Сталін у листі до Кагановича прямо писав про небезпеку «втратити Україну». Саме тоді було ухвалено сумнозвісний «закон про п’ять колосків» від 7 серпня 1932 року. За кілька зрізаних колосків селянина могли розстріляти або засудити на 10 років таборів. Закон працював як інструмент терору: тисячі людей опинилися за ґратами саме за «розкрадання соціалістичної власності».
Восени 1932 року Політбюро створило надзвичайні хлібозаготівельні комісії. В Україну прибув Молотов, на Північний Кавказ — Каганович, у Поволжя — Постишев. Комісії отримали необмежені повноваження. Вони не просто вилучали зерно — вони вилучали все їстівне. У селах, занесених на «чорні дошки», забороняли торгівлю, підвозити продукти, а мешканцям — виїжджати.
За моїм досвідом роботи з архівними матеріалами, саме поєднання національного чинника з економічним тиском зробило український варіант голоду унікальним. У інших регіонах СРСР голод також був, але системна блокада, повна конфіскація продовольства і заборона пересування застосовувалися переважно до українських територій і Кубані, де українці становили більшість.
До 2026 року дослідники Національного музею Голодомору-геноциду та Інституту історії України НАНУ продовжують оцифровувати нові документи. Вони підтверджують: голод не був випадковістю чи помилкою планування. Це був керований процес.
Ключові цифри
- 3,9 млн — прямі втрати від голоду в УСРР за демографічними оцінками 2015–2023 років
- 28 000 — середньодобова смертність у червні 1933 року
- 356 млн пудів — нереальний план хлібозаготівель на 1932 рік для України
- понад 80 постанов — ухвалено керівництвом СРСР і УСРР для реалізації політики терору голодом
Ці цифри базуються на дослідженнях Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи. Вони показують масштаби, які важко вмістити в звичайне уявлення про катастрофу.
Сім імен, визнаних судом 2010 року
13 січня 2010 року Апеляційний суд Києва ухвалив постанову в кримінальній справі № 475. Суд підтвердив висновки слідства СБУ про те, що геноцид організували і вчинили сім осіб. Це рішення залишається юридичною основою офіційної позиції України.
Йосип Сталін (Джугашвілі) — генеральний секретар ЦК ВКП(б). Саме він визначав стратегію і контролював виконання через листування з Молотовим і Кагановичем. В’ячеслав Молотов (Скрябін) — голова Раднаркому СРСР, особисто очолив надзвичайну комісію в Україні восени 1932 року. Лазар Каганович — секретар ЦК ВКП(б), відповідав за Північний Кавказ і брав активну участь у тиску на українське керівництво.
Павло Постишев — секретар ЦК ВКП(б), у січні 1933 року призначений другим секретарем ЦК КП(б)У. Саме з його прибуттям почався найжорсткіший етап конфіскацій. Станіслав Косіор — генеральний секретар ЦК КП(б)У, підписував усі ключові республіканські постанови. Мендель Хатаєвич — другий секретар ЦК КП(б)У, безпосередньо керував хлібозаготівлями. Влас Чубар — голова Раднаркому УСРР, відповідав за виконання планів на місцях.
Окрім цих семи, історики називають Всеволода Балицького (голова ГПУ УСРР з грудня 1932), який організовував каральні операції, та інших чекістів. Проте саме сімка з постанови суду 2010 року становить ядро організаторів.
У нашій практиці роботи з документами видно чітку ієрархію: Сталін формулював завдання, Молотов і Каганович переводили їх у директиви, а республіканські керівники забезпечували виконання під загрозою власного знищення.
Роль Йосипа Сталіна як головного архітектора
Сталін особисто курував процес. Збережене листування з Кагановичем і Молотовим не залишає сумнівів. У серпні 1932 року він вимагав «закрутити гайки» саме в Україні. У грудні 1932-го — січні 1933-го він наполягав на повній конфіскації продовольства, навіть коли місцеві керівники повідомляли про масову смертність.
22 січня 1933 року Сталін і Молотов підписали директиву про блокування кордонів УСРР і Кубані. Селянам заборонили виїжджати в пошуках хліба. Одночасно продовжувався експорт зерна за кордон. У 1932–1933 роках СРСР вивіз мільйони тонн збіжжя, якого вистачило б, щоб врятувати життя всіх голодуючих.
Сталін розглядав українське селянство як соціальну базу націоналізму. Його мета полягала не лише в отриманні хліба, а й у зламі опору. Коли в 1933 році смертність сягнула піку, він не послабив тиск. Навпаки — посилив репресії проти «саботажників» і «петлюрівців».
До 2026 року частина архівів колишнього КДБ і ГПУ залишається закритою або частково доступною. Проте вже наявні документи дозволяють стверджувати: Сталін знав про масштаби трагедії і свідомо продовжував політику, яка призводила до смерті.
Хронологія ключових рішень
- 7 серпня 1932 — «закон про п’ять колосків»
- 22 жовтня 1932 — створення надзвичайних хлібозаготівельних комісій
- 18–20 листопада 1932 — постанови ЦК КП(б)У і РНК УСРР про «чорні дошки» і посилення конфіскацій
- 22 січня 1933 — директива про блокаду кордонів
- січень 1933 — прибуття Постишева в Україну і початок найжорсткішої фази
Кожна з цих дат фіксує крок, який поглиблював катастрофу. Жодне рішення не було випадковим.
В’ячеслав Молотов приїхав до Харкова наприкінці жовтня 1932 року з надзвичайними повноваженнями. Він особисто проводив наради, тиснув на обласних керівників і вимагав виконання плану «будь-якою ціною». Під його тиском ухвалювалися постанови, які дозволяли вилучати не лише зерно, а й картоплю, м’ясо, навіть насіння.
Лазар Каганович діяв так само жорстко на Північному Кавказі, де більшість населення становили українці. Він запроваджував «чорні дошки» і депортації. Павло Постишев, прибувши до України в січні 1933 року, привіз із собою тисячі російських партійних працівників. Вони замінили місцеві кадри і забезпечили безжальне виконання директив.
Приклад Харківщини показовий. Коли місцеві керівники намагалися пом’якшити план, Молотов і Постишев звинувачували їх у саботажі. Багатьох пізніше репресували. Система працювала так, що будь-який прояв людяності ставав смертельно небезпечним для самого виконавця.
У сучасних дослідженнях 2020–2025 років підкреслюється, що саме ці троє — Молотов, Каганович і Постишев — утворили оперативну групу, яка перетворила загальну політику Сталіна на конкретний механізм знищення.
Республіканські керівники: Косіор, Чубар, Хатаєвич
Станіслав Косіор як генеральний секретар ЦК КП(б)У підписував усі основні постанови. Він не був ініціатором, але став ключовим виконавцем. Влас Чубар як голова уряду УСРР відповідав за господарську сторону. Мендель Хатаєвич безпосередньо керував хлібозаготівлями і звітував про «успіхи».
У листопаді 1932 року саме під їхніми підписами з’явилися постанови про «ліквідацію куркульських і петлюрівських гнізд». Ці документи легалізували масові обшуки, під час яких активісти забирали останнє зерно, квасолю, навіть сушені фрукти.
Типова історія того часу: у селі, занесеному на «чорну дошку», закривали магазини, забороняли млини, вилучали корів. Люди починали пухнути від голоду вже взимку 1932–1933. Навесні 1933 року смертність набула катастрофічного характеру. Свідки згадували, як трупи лежали на дорогах, а перехожі вже не звертали уваги.
Пізніше більшість із цих керівників самі стали жертвами репресій 1937–1938 років. Косіора, Постишева, Чубара розстріляли. Це не знімає з них відповідальності за участь у злочині 1932–1933 років.
Міфи vs Реальність
Міф: Голод був наслідком посухи і поганого врожаю.
Реальність: Урожай 1932 року був нижчим, але достатнім, щоб уникнути масової смерті. Зерно вилучали повністю, включно з насіннєвим фондом, і продовжували експортувати.
Міф: Голод охопив усі регіони СРСР однаково.
Реальність: Системна блокада, «чорні дошки» і заборона виїзду застосовувалися переважно в Україні та на Кубані.
Механізми терору: як саме знищували людей
Основним інструментом стала система «чорних дощок». Села, колгоспи чи навіть цілі райони заносили на список. Після цього туди припиняли завозити товари, забороняли торгівлю, вилучали все продовольство. Мешканці опинялися в ізоляції.
Другий механізм — бригади з вилучення. Тисячі активістів, часто з комнезамів, ходили по хатах і шукали закопане зерно. Вони ламали підлоги, розкопували городи, забирали останні запаси. За моїм досвідом аналізу свідчень, багато хто з цих активістів сам пізніше помер від голоду або був репресований.
Третій — заборона пересування. Директива від 22 січня 1933 року перетворила Україну на величезну в’язницю. Селяни, які намагалися дістатися до міст або за кордон республіки, поверталися силою або арештовувалися.
У 2026 році ці механізми вивчають як класичний приклад геноциду через створення умов, розрахованих на фізичне знищення. Рафал Лемкін, автор терміна «геноцид», ще в 1950-х роках називав український голод одним із прикладів.
Цікавий факт
Австрійський інженер Олександр Вінербергер, який працював у Харкові в 1932–1933 роках, таємно зробив близько сотні фотографій. Він вивіз їх з СРСР і передав кардиналу Інніцеру. Ці знімки стали одним із небагатьох візуальних доказів трагедії, бо радянська влада знищувала будь-які свідчення.
Наслідки і сучасне значення у 2026 році
Голодомор змінив демографічну структуру України. Найбільше постраждали центральні та східні області. Багато сіл знелюдніли. Культурний і мовний ландшафт села зазнав непоправної шкоди. Разом із фізичним знищенням селянства йшла кампанія проти української інтелігенції та церкви.
У незалежній Україні Голодомор офіційно визнано геноцидом законом 2006 року. Станом на 2026 рік понад 30 країн світу також визнали його геноцидом. Європейський парламент зробив це у грудні 2022 року. Національний музей Голодомору-геноциду в Києві продовжує збір свідчень і документів.
Сьогодні, коли Україна знову протистоїть імперській агресії, пам’ять про організаторів Голодомору набуває особливого значення. Вона показує, як тоталітарний режим використовує голод як зброю. Імена Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Хатаєвича і Чубара залишаються символом того, що злочин геноциду має конкретних виконавців.
Документи, які відкриваються в архівах, і нові демографічні дослідження підтверджують: це був не голод як стихійне лихо, а організована операція з чіткою метою. Організатори знали, що роблять. І саме тому їхні імена мають залишатися в історичній пам’яті без прикрас і без забуття.
