Ракетна програма України ніколи не зникала від одного підпису під указом чи рішенням однієї людини. Вона пережила пострадянський економічний колапс, ядерне роззброєння, хронічне недофінансування та окремі політичні гальмування, але зберегла ядро інженерних колективів і технологій. Сьогодні, у 2026 році, українські балістичні та крилаті ракети системно вражають цілі на глибині сотень і тисяч кілометрів — від «Сапсана» до нової «Фламінго».
Ключові проєкти, народжені ще в радянські часи в Дніпрі, пройшли шлях від комерційних космічних запусків до бойових систем, здатних змінювати хід війни. «Нептун» потопив флагман Чорноморського флоту, «Вільха» стала точною зброєю для реактивної артилерії, а «Сапсан» (Грім-2) у 2025-му вийшов на серійне виробництво і бойове застосування. Нові розробки, як «Фламінго» дальністю до 3000 км, демонструють, що потенціал не просто зберігся — він еволюціонує.
Справжні причини труднощів крилися не в зловмисності однієї команди, а в сукупності факторів: гіперінфляція 1990-х, втрата 70–80 % російських комплектуючих після 2014 року, бюджетні обмеження та пріоритети різних урядів. Водночас саме екзистенційна загроза після 2014-го та повномасштабного вторгнення 2022-го прискорила відродження: з’явився замкнений цикл виробництва твердого палива на Павлоградському хімічному заводі, почалися секретні орбітальні запуски від ГУР, а приватні компанії на кшталт Fire Point вивели на ринок далекобійні системи.
Спадщина імперії: Дніпро — ракетна столиця, яку Україна отримала в 1991-му
Коли Радянський Союз розпався, Україна успадкувала не просто заводи, а цілу ракетну цивілізацію. У Дніпрі (тоді Дніпропетровськ) працювали Конструкторське бюро «Південне» та Південний машинобудівний завод («Південмаш»). Саме тут народжувалися міжконтинентальні балістичні ракети РС-20 («Сатана» за класифікацією НАТО) — найпотужніші в світі на той момент, з дальністю понад 10 000 км і можливістю нести до 10 ядерних боєголовок. «Південмаш» випускав до сотні ракет-носіїв на рік у кращі часи.
У 1991 році в Україні залишилося 176 шахтних пускових установок, 44 стратегічні бомбардувальники Ту-95 і Ту-160, близько 1900 ядерних боєголовок та десятки тисяч висококваліфікованих інженерів і робітників. Це був потенціал, здатний конкурувати з будь-якою космічною державою. Але економіка нової країни лежала в руїнах: гіперінфляція сягала 10 000 % у 1993-му, зарплати не виплачували місяцями, а 80 % комплектуючих надходило з Росії.
Інженери продовжували приходити на роботу. Вони креслили нові контури, тестували двигуни на стендах і мріяли про власні космічні місії, навіть коли цехи стояли холодними. Ця людська стійкість стала першим і найважливішим фактором, завдяки якому програма не зникла остаточно.
Будапештський меморандум і перші важкі компроміси
5 грудня 1994 року в Будапешті Леонід Кучма — екс-директор «Південмашу» і на той момент президент — підписав меморандум про гарантії безпеки в обмін на відмову від ядерної зброї. Україна передала Росії весь арсенал, а натомість отримала обіцянки від США, Великої Британії та Росії. Захід частково профінансував утилізацію — близько 175 мільйонів доларів. Останню шахту біля Первомайська знищили у 2001-му.
Кучма не «закрив» ракетну програму указом. Навпаки, він намагався зберегти галузь через комерційні проєкти. За його президентства «Південмаш» і КБ «Південне» запустили «Морський старт» (Sea Launch) — унікальну платформу в океані для запусків «Зеніту». Ракета «Дніпро» (переобладнана «Сатана») виводила супутники на орбіту. Надійність «Зеніту» сягала 98 %. Проте стратегічні бомбардувальники все ж передали Росії в 1999–2000 роках за газові борги. Це був вимушений крок виживання в умовах, коли бюджет на оборону іноді падав нижче 1 % ВВП.
Ядерне роззброєння позбавило Україну статусу ядерної держави, але не знищило технологічну базу. Рідинні двигуни, системи управління, матеріали — усе це залишилося в головах і кресленнях дніпровських спеціалістів.
«Сапсан» («Грім-2»): проєкт, який блокували двічі
Ідея оперативно-тактичного ракетного комплексу дальністю до 500 км з’явилася ще в середині 2000-х. «Грім-2» (експортна назва «Сапсан») розробляло КБ «Південне». Саудівська Аравія виявила інтерес, і проєкт отримав фінансування. До 2013 року готовність сягала високого рівня — майже 90 % за деякими оцінками.
Саме тоді міністр оборони часів Януковича Павло Лебедєв фактично згорнув програму, назвавши її неефективною. Витрати попередніх років — близько 200 мільйонів доларів — опинилися під питанням. Це був один з найгучніших епізодів «закриття». Політичні мотиви, бюджетний дефіцит і залежність від російських компонентів зіграли свою роль.
Після 2014 року проєкт відродили. У 2022-му уклали державний контракт. У 2024-му пройшли успішні випробування, у травні 2025-го — перше бойове застосування по російському об’єкту на відстані близько 300 км. У червні 2025-го президент Володимир Зеленський заявив про запуск серійного виробництва. Станом на кінець 2025 — початок 2026 року «Сапсан» уже системно застосовується Збройними Силами, а темпи виробництва нарощуються.
«Нептун» і «Вільха»: ракети, народжені заново
КБ «Луч» у Києві розробило протикорабельну крилату ракету «Нептун» (дальність до 300 км) і керовану ракету «Вільха» для реактивних систем залпового вогню (дальність 120–220 км, з модернізаціями більше).
У 2014–2015 роках, коли Росія анексувала Крим і почала війну на Донбасі, в.о. президента Олександр Турчинов розсекретив ці проєкти і дав зелений світ. Перші льотні випробування «Нептуна» відбулися у 2018-му. У 2020-му ракету прийняли на озброєння. 14 квітня 2022 року два «Нептуни» влучили в крейсер «Москва» — це стало історичною подією: вперше з часів Другої світової крилата ракета потопила авіаносець.
«Вільха» теж пройшла випробування в 2018-му і стала на озброєння. Ці системи показали: навіть за обмеженого фінансування українські інженери здатні створювати зброю світового рівня, якщо є політична воля і чітке розуміння загрози.
2019–2020 роки: бюджетні рішення та політичні інтерпретації
У 2019–2020 роках опозиційні сили активно просували наратив про «замороження» або «закриття» ракетної програми за президента Зеленського. Дійсно, проєкт державного оборонного замовлення на 2020 рік містив перенесення термінів деяких робіт, а конкретне фінансування окремих підприємств затримувалося. РНБО в лютому 2020-го перенесла окремі ракетні програми на пізніші роки. Критики посилалися на пріоритет «Великого будівництва» доріг і звинувачували міністра оборони Андрія Тарана в блокуванні замовлень.
Офіційна позиція була іншою. Секретар РНБО Олексій Данілов у квітні 2022-го заявив, що програма «не зупинялася жодного дня». Екс-міністр оборони Андрій Загороднюк пояснював: єдиної «ракетної програми» як монолітної структури не існувало — були окремі проєкти в різних КБ і на заводах. Бюджетні правки частково стосувалися оптимізації, а не повного згортання. «Нептун» тим часом успішно пройшов усі етапи і став на озброєння саме в цей період.
Реальність виявилася складнішою за політичні гасла. Хронічне недофінансування тривало десятиліттями за різних президентів. Проблеми з корупцією в Укроборонпромі, відтік кадрів і залежність від імпорту компонентів нікуди не зникли за одну ніч. Але й «закриття» в буквальному сенсі не відбулося — проєкти продовжували жити в конструкторських бюро.
Таблиця ключових проєктів: від задуму до бойового застосування
| Проєкт | Дальність | Розробник | Ключові віхи | Статус на 2026 рік |
| Сапсан (Грім-2) | до 500 км | КБ «Південне» | Початок 2006–2009, блокування 2013, відродження після 2014, серія з 2025 | Серійне виробництво, системне бойове застосування |
| Нептун (Р-360) | до 300 км | КБ «Луч» | Розробка з 2010-х, випробування 2018, на озброєнні 2020 | На озброєнні, бойове застосування (потоплення «Москви») |
| Вільха / Вільха-М | 120–220+ км | КБ «Луч» | Початок 2016, випробування 2018, на озброєнні | Серійне виробництво, модернізації в ході |
| Фламінго (FP-5) | до 1000–3000 км | Fire Point (приватна) | Презентація 2026, удари по РФ з початку 2026 | Тести та бойове застосування, виробництво відновлено після ударів |
Джерела даних для таблиці: матеріали Defence-UA, Militarnyi, заяви Міноборони та РНБО України.
Відродження 2022–2026: коли загроза стала екзистенційною
Повномасштабне вторгнення Росії прискорило все, що раніше рухалося повільно. З’явився замкнений цикл виробництва твердого ракетного палива. Приватні компанії увійшли в гру — Fire Point вивела «Фламінго», здатну вражати цілі за 2000+ км (удар по Воткінському заводу в лютому 2026-го став одним із найгучніших). ГУР провів секретні запуски ракет-носіїв з літака під час війни — два успішні виходи в космос.
У 2025–2026 роках Україна не просто відновлює радянську спадщину. Вона створює нові системи: гіперзвукові елементи, дрон-носії, інтеграцію з західними технологіями. Фінансування ракетного напрямку зросло в рази. Інженери, які в 1990-ті виживали на ентузіазмі, сьогодні працюють у прискореному режимі, часто під обстрілами.
Ніхто не «закрив» ракетну програму України остаточно. Її кілька разів гальмували, недофінансовували, змушували шукати комерційні обхідні шляхи. Але вона вижила — завдяки людям у цехах Дніпра, Києва та Павлограда, які продовжували вірити, що Україна здатна мати власний ракетний щит. Сьогодні цей щит уже не просто існує. Він б’є. І з кожним місяцем б’є точніше та далі.
