День радянської армії виник як штучно створене державне свято 23 лютого, яке десятиліттями формувало уявлення про «народження» збройних сил більшовиків. Насправді дата не відповідає реальним подіям 1918 року, а сама традиція стала інструментом ідеології, що маскувала поразки та хаос перших місяців існування Червоної армії. В Україні це свято зберігалося до 2014 року під назвою День захисника Вітчизни, після чого його скасували на тлі російської агресії та замінили на власну патріотичну дату.
Сьогодні 23 лютого для більшості українців — це не офіційний вихідний і не державне торжество, а радше привід для критичного погляду на радянську спадщину. Свято, яке колись об’єднувало парадами та подарунками, нині сприймається крізь призму декомунізації та переосмислення ролі тієї армії в історії України. Воно нагадує, як легко історичні дати перетворюються на міфи, коли їх використовує влада для виховання лояльності.
Для старшого покоління 23 лютого досі асоціюється з квітами ветеранам, сімейними застіллями та поздоровленнями чоловіків. Для молодших — це переважно сторінка підручника з історії, яка ілюструє механізми радянської пропаганди. Розуміння справжніх обставин появи цієї дати допомагає краще бачити, чому Україна обрала інший шлях вшанування своїх захисників.
Реальні події січня та лютого 1918 року
Декрет про створення Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА) Раднарком підписав 15 січня 1918 року за старим стилем, що відповідає 28 січня за новим григоріанським календарем. Документ з’явився на тлі розпаду старої імперської армії та необхідності протистояти німецькому наступу. Більшовицька влада перебувала в кризі: солдати масово дезертували, дисципліна була низькою, а організація нових частин просувалася повільно.
18 лютого 1918 року Німеччина відновила наступ після зриву переговорів у Бресті. Німецькі війська просувалися швидко — до 50 кілометрів на добу. Більшовицькі гарнізони часто здавали міста без бою або тікали. 21 лютого в Петрограді оголосили загальну мобілізацію, однак вона дала слабкий результат. Ленін у статті в «Правді» від 25 лютого описував ситуацію як «болісно-ганебну»: полки відмовлялися тримати позиції, панувала паніка та безлад.
23 лютого німці ще не досягли Пскова чи Нарви. Псков упав 24–25 лютого, Нарва — лише 3 березня. Жодних масштабних боїв саме цього дня не відбулося. Більшовицькі загони під командуванням Павла Дибенка відступили після коротких сутичок. 3 березня підписали Брестський мир, який зупинив німецьке просування. Таким чином, 23 лютого 1918 року не стало ні днем створення армії, ні днем «перемоги» над німцями.
Як міф про «перемогу під Псковом і Нарвою» сформувався за Сталіна
У 1920-х роках дата 23 лютого ще не мала особливого статусу. У 1919 році голова Вищої військової інспекції Микола Подвойський пропонував святкувати річницю декрету ближче до 28 січня, але через організаційні труднощі та збіг з Днем червоного дарунка перенесли на найближчу неділю — 23 лютого. Свято кілька років майже не відзначали.
Справжнє «народження» міфу відбулося в 1938 році. До 20-річчя Червоної армії Сталін особисто відредагував текст для «Короткого курсу історії ВКП(б)». Там з’явилася фраза про «рішучу відсіч» під Нарвою та Псковом 23 лютого 1918 року, яка нібито стала днем народження армії. Цю ж тезу повторили в офіційних наказах та газетах. Фотографію декрету Леніна фальсифікували ще раніше — у 1924 році, змазавши дату на «23 лютого».
Навіть у 1933 році Климент Ворошилов у статті зізнавався, що приурочення свята до 23 лютого має «випадковий і важко зрозумілий характер». Проте пропагандистська машина вже працювала на повну. Міф закріпили в шкільних підручниках, фільмах та офіційних церемоніях. Він приховував реальну слабкість більшовиків у 1918 році та виправдовував подальші репресії в армії.
Встановлення офіційного свята в 1922 році та зміна назв
27 січня 1922 року Президія ВЦВК ухвалила постанову про святкування 4-ї річниці створення Червоної армії саме 23 лютого. Дата залишилася з ініціативи 1919 року, хоча реальна річниця декрету припадала на 28 січня. У 1923 році Троцький підписав наказ Реввійськради, який штучно пов’язав дату з «проголошенням необхідності створення збройної сили».
Спочатку свято називалося День Червоної армії і флоту. У 1946–1949 роках його перейменували на День Радянської армії і Військово-морського флоту — це підкреслювало нову роль армії після Другої світової війни. Назва відображала ідеологічний зсув: від революційної Червоної армії до «радянської» як опори держави.
У післявоєнні роки свято набуло масового характеру. Воно стало одним із ключових елементів мілітарної пропаганди поряд з Днем Перемоги. Паради техніки, польоти авіації та морські паради в Севастополі чи Владивостоці демонстрували міць СРСР.
Як відзначали свято в Українській РСР: паради, подарунки та ідеологія
В Українській РСР 23 лютого проходило за єдиним сценарієм. Вранці в обласних центрах та великих містах відбувалися військові паради з технікою та оркестрами. Ветеранам вручали квіти та подарунки — зазвичай практичні речі: теплі шкарпетки, білизну, одеколон, набори інструментів чи пляшку коньяку. Жінки поздоровляли чоловіків, іноді жартуючи, що це «чоловічий день» на противагу 8 березня.
У школах та на підприємствах проводили урочисті лінійки, стінгазети з фотографіями «героїв» та розповідями про бойові традиції. Діти малювали танки та літаки, вчили вірші про армію. Сімейні застілля часто ставали головною частиною свята: родини збиралися, щоб вшанувати тих, хто служив у радянській армії — чи то в повоєнні роки, чи в Афганістані.
Емоційне навантаження було сильним. Для багатьох родин, де батько чи дідусь пройшли Другу світову, день символізував повагу до їхньої служби. Водночас це було свято, яке не залишало місця для роздумів про те, проти кого воювала та армія в 1918–1921 роках на території України. Пропаганда успішно поєднувала особисту пам’ять з офіційною версією історії.
Пострадянська доля свята в Україні: від указу Кучми до скасування
Після 1991 року в Україні зберегли 23 лютого як День захисника Вітчизни. 23 лютого 1999 року Президент Леонід Кучма підписав указ, який офіційно встановив це свято «з метою сприяння патріотичному вихованню молоді». Рішення пояснювали численними зверненнями ветеранів та громадських організацій. До 2014 року дата залишалася в календарі — з парадами, концертами та поздоровленнями.
Проте критика зростала. Історики та громадські діячі наголошували, що свято не має зв’язку з українськими військовими традиціями, а навпаки — пов’язане з армією, яка воювала проти Української Народної Республіки. У 2008 році Віктор Ющенко пропонував перенести дату на 29 січня — день героїв Крут, але ініціатива не реалізувалася.
24 серпня 2014 року Петро Порошенко скасував указ Кучми. Того ж дня, 14 жовтня, з’явився новий указ про День захисника України. Дата обрана не випадково: 14 жовтня — це день Покрови Пресвятої Богородиці, традиційне свято українського козацтва, а з 1942 року — день створення Української повстанської армії. У 2015 році Верховна Рада надала святу статус державного. Через реформу церковного календаря з 2023 року його відзначають 1 жовтня.
Чому 23 лютого втратило офіційний статус в Україні
23 лютого 1918 року, коли в Петрограді формували міф про «день народження» Червоної армії, більшовицькі загони вже вели бойові дії проти Української Центральної Ради. Більшовики не визнавали незалежності УНР і розглядали Україну як територію для поширення революції. Таким чином, дата, яку десятиліттями святкували як день «захисників», насправді пов’язана з початком збройного конфлікту між більшовицькою Росією та Україною.
Після 2014 року, коли Росія анексувала Крим та почала війну на Донбасі, збереження радянської дати стало неможливим з етичних та політичних міркувань. Декомунізаційні закони та суспільний запит на власну історію зробили 23 лютого символом чужої традиції. Натомість 1 жовтня підкреслює спадкоємність від козацьких часів через УПА до сучасних Збройних сил України.
Багато українців старшого покоління досі тепло згадують 23 лютого як день, коли можна було привітати батька чи дідуся. Для них це частина особистої пам’яті, а не політична декларація. Проте офіційна держава зробила чіткий вибір на користь дат, що відображають українську, а не радянську ідентичність.
Спадщина дати: ностальгія, критика та уроки для сьогодення
У Росії, Білорусі та деяких інших країнах 23 лютого залишається державним святом з парадами та мілітарним пафосом. Там воно виконує функцію консолідації навколо ідеї «сильної держави» та армії. В Україні ж дата стала маркером відмінності: те, що колись було загальносоюзним, тепер сприймається як частина чужої історичної політики.
Цікаво простежити, як одна й та сама дата може нести протилежні смисли залежно від контексту. Для одних — це день вдячності ветеранам Другої світової. Для інших — нагадування про фальсифікації, які слугували виправданню репресій та імперської політики. Така подвійність характерна для пострадянського простору, де особисті спогади часто суперечать офіційній історіографії.
Сьогодні, коли Україна захищає свою незалежність у повномасштабній війні, 23 лютого нагадує про важливість критичного ставлення до історичних дат. Свято, яке виникло з пропагандистської потреби, показує, як легко міф стає «фактом», якщо його повторювати достатньо довго. Український вибір на користь 1 жовтня — це не просто зміна календаря, а свідоме повернення до власних джерел сили та традицій.
День радянської армії, таким чином, залишається в історичній пам’яті не як привід для парадів, а як урок про те, як народжуються та руйнуються ідеологічні конструкції. Для тих, хто цікавиться глибинними процесами формування колективної пам’яті, ця дата відкриває широке поле для роздумів про те, які символи ми обираємо і чому.
